Розділ 30.

97 10 0
                                    

Телефон задзвонив, коли я тільки відмив лице від крові в туалеті «Chicken Hut». Виглядав я, як ходячий пиздець. Серйозно, мені б зранку могли підморгувати некрофіли, і заявляти, що чекають не дочекаються нашої зустрічі ввечері. Менше ніж за тиждень я став походити на ходячу розвалину.

Марко стояв поруч і заливав розсічене об стіну чоло перекисом водню. Я глянув на мобільний: дзвонила Ліля. Марко багатозначно поглянув на мене, і швидко вийшов.

- Так? – підняв слухавку.
- Нам потрібно зустрітись! – різко сказала вона.
- Я зараз зайнятий…
- Сьогодні! – гаркнула та. – Зараз ж!
- Добре-добре. – я здався. – Через дві години буду… Де?
- В парку, на озері на нашій лавочці…

Цікаво, коли ми встигли там обзавестись нерухомістю в вигляді лавочки, але питатись я не став. Не до того зараз. Все по порядку.

Марко сидів за столиком і їв принесений салат. Кивком голови показав на моє замовлення: чізбургер і кола. Я й не помітив, як сильно зголоднів. Виглядали ми не найкраще. Брудні, побиті, в крові. Їли мовчки, ніхто не порушував тишини. Я все ще злився на нього. За всі ці роки моя образа згасла, але його самовпевнений тон з легкістю все повернув.

Колись все було не так. Були часи, коли ми були нерозлийвода. Молоді, дикі, агресивні з вірою, що ми зможемо щось дати цьому світу. Вірою, що його можна змінити. Ідіоти.

- Бачу, роботу ти не закинув, – сказав Марко. – А от б’єшся все одно погано. Наче шестирічна дівчинка…
- Як там твій ніс? – тихо спитав я.

Він перевірив його. Марко не вмів так добре вправляти носи, як я, але цього разу вийшло добре. Він вдихнув і видихнув через нього. Ми переглянулись і зареготали.

- Пропоную тимчасово забути про минуле, – я не повірив своїм словам.

Я не міг змусити себе подзвонити йому. Я не міг тримати себе в руках, коли побачив його через стільки років, а тут на тобі. Щоб не бовкнути ще чого зайвого, я почав просто пережовувати чіз та запивати його колою через соломку, голосно сьорбаючи. Марко вже не сміявся, а лише просто їв.

Нависла пауза. Ми чули музику, чули, як гиготіли за сусіднім столиком.

- Тимчасово? – перепитав Марко.
- Так, – я взяв ситуацію під контроль. – Тимчасово.
- Що ж нехай! – погодився він. – Краще вже так…
- Що ти тут робиш? – запитав його.
- Свою і твою роботу, – холодно відповів він.
- Ти швидше псуєш мою роботу…
- Он як?
- Так. Ти дав Наталії ідею, як нажитись на мені. Хотів перевірити, чи я не розучився?

Той, що обманює смертьWhere stories live. Discover now