Той, що обманює смерть

Розділ 80.

Карина не відразу підняла слухавку.

- Макс, третя ночі, – сонно пробурмотіла вона.
- Вибач, – тихо прошепотів їй.
- Що в тебе сталось?
- Нічого, – збрехав я.
- Все ще думаєш, що зможеш мене обманути?

Я посміхнувся. Вона знала мене, як облупленого.

- Ти п’яний, Макс?
- Вже ні.
- Де ти?
- В тебе під під’їздом.
- Тоді, чого не заходиш?
- А якщо ти не сама?
- Я б так і сказала. Заходь.

Вона відчинила двері в одному короткому халатику. Запустила мене всередину. Їй нічого непотрібно було говорити, їй вистачило лише одного погляду. Карина обійняла мене. Я притулився до неї. Дивно знову було відчувати тепло її тіла. Наче вічність пройшла з моменту, коли ми обіймались так останній раз...

Коли я вийшов з душу, вона чекала мене на кухні з двома чашками кави та цигарками. Від цигарок я відмовився, а от каву вирішив випити. Спати було неможна, треба було стільки розповісти…

Але розповісти я не зміг. Коротко обмовився, про те, що вдалось врятувати Лілю, та знайти того психопата. Більше розповідати я не став. Не хотів наражати її на небезпеку.

- І ось ти тут, – посміхнулась вона.
- Я прийшов, як і обіцяв.
- Аж не віриться, – зізналась Карина. – Я так довго чекала, доки ти з усім розберешся, що тепер просто не можу повірити в це. Наче, це не ти.
- Не я?
- Остання наша зустріч була ще та, – Карина завжди говорила чесно. – Ти був одним суцільним шматком ненависті. А тепер цього наче й не було. Ти якийсь…
- Подавлений? Стомлений?
- Умиротворений. Чим ж завдячувати такому перевтіленню.

Та просто ножем в груди штрикнули – подумав я, згадавши зустріч з Тарасом. Але казати нічого не став, лише знизав плечима.

- По телевізору показували портрет, схожий на тебе, – продовжила Карина.
- На мене багато хто схожий, – спокійно сказав я.
- Настільки, що мене розпитували про тебе?

Я здивовано глянув на неї. Наш з Марком спільний знайомий обіцяв все владнати…

Але не факт, справжній винуватець лежить в делірієвій комі, і вивести його звідти ніяк. Я сам похоронив єдиний доказ своєї непричетності, хоча це й голосно сказано.

- Я не робив нічого з того, про що говорять, – подивився їй в очі.
- Я знаю, – сказала вона. – Зв’язалась з Лілею, вона все розповіла. Твій знайомий гарно постарався. І я з свого боку зробила все, що могла.
- Дякую.

Карина всміхнулась, і в мене на душі потепліло. Я любив, коли вона так всміхалась. Така її посмішка була тільки для мене.

- Коли ти їдеш? – серйозно спитала вона. – Я ж не дурепа, Макс. Я знаю, що ти прийшов попрощатись. Нам не бути разом, ти не готовий до цього.

Я промовчав. Приємно було не говорити цього самому. Не знаю, чому, але в Києві мені не було місця.

- Ти можеш поїхати зі мною.
- Я заміжня вже, ти забув? А те, що чоловік за кордоном по справах нічого не змінює.

Я й забув. Я ж то тоді лежав в лікарні на межі життя та смерті. Ну, сам винен.

- Я так і не привітав тебе з цим, – сказав їй.
- Я з ним дійсно щаслива, – Карина знову всміхнулась. – Він хороший, турботливий…
- Я радий, що ти в надійних руках, – я сам здивувався від того, що мої слова звучали щиро.
- Куди ти поїдеш?
- Ще не знаю.
- Знаєш, – Карина уважно глянула мені в очі. – Ти не будеш любити її сильніше за мене! Не будеш?
- Мабуть ні.

На тому й розпрощались. Я не хотів залишатись, не хотів тривожити те, що заховалось на полиці хороших спогадів. На вулиці дріботів легкий дощ. Треба було добратись додому. Завтра вставати на похорони і забирати делірій. А тоді геть. Геть з цього проклятого міста. Нехай люди тут і далі кудись поспішають. Але не я.

Мені з ним не по дорозі.