Той, що обманює смерть

Розділ 55.

- Лайно, так? – спитала мене, коли ми вийшли з будинку.

Видно моя відповідь охоронцю борделю не припала їй до душі

- Не придирайся до слів.
- До чого мені ще не придиратись? – знов розгнівалась вона. – До твоїх вчинків?
- Було б добре, – я дістав сигарети.

Закурив. Дим неприємно різав легені. Мабуть пора кидати, а то вже не стягую. Або хоча б перерву зробити…

Ліля не дала мені поринути в роздуми про мій стан здоров’я.

- Знаєш що? Йди нахуй, Макс! – випалила вона.
- Сама йди.
- Ні, це просто нестерпно! – вона обігнала мене і зацідила мені ляпас.

І одразу ж закрилась очікуючи, що я вдарю її в відповідь. Щоку пекло, наче я пролив на неї окріп. Але я не збирався її бити.

- Що? – виклично глянула на мене. – Вдариш в відповідь? Чи може втечеш, щоб я не вдарила тебе ще раз?

Я мовчав. В мені закипав гнів, але я не хотів давати йому волю. Яке ця сука має право мене засуджувати?! Вона не бачила того, що бачив я! Вона не пройшла через те, через що й я! Вона чекає на поблажливе ставлення. Через те, що на ній висить подих смерті?! Ніфіга! Пройдись по столиці, так таких людей за три хвилини з півсотні назбирається.

Але я мовчав. Зуби аж скрипіли, щелепи затислись так міцно, як я тільки міг їх затиснути. А все, щоб не проронити жодного слова. Я мовчки пішов до найближчої станції метро. Ліля крокувала за мною.

За весь час ми не обмовились ні єдиним словом. Мені було якраз саме то: є час думати про те, що робити далі. Мабуть весілля Карини я вже пропустив – ну, то й нехай. Якщо мені пощастить, то я прийду до брата і почую, що вони вже знайшли нашого психопата. Все, що залишиться, це пересвідчитись, що він отримав по заслугах. Далі зніму прокляття з Лілі. З цим все одночасно і складно і просто. Просто, тому що ця хвиля скоріш за все остання. Складно, тому що цього разу це буде масове стихійне лихо. Все що мені залишається, це знайти спосіб, як відвернути це. І по можливості самому не накласти головою. Ми дійшли до станції Славутич. Народу було, як на зло, багато. Мені довелось призупинитись, щоб Ліля не відстала від мене.

- Навіть не говори до мене, – прошипіла вона, коли я тільки глянув на неї.

В Києві для мене не існує кращого способу добиратись звідкись кудись. І найнеприємнішого.