Той, що обманює смерть

Розділ 24.

- Жанна! – кричала Ліля.

Я поворухнувся. Живий. Навіть не знаю, радіти мені чи…

Хотів піднятись, але нога не згиналась в коліні. Заніміла. Сподіваюсь, що просто заніміла.

- Макс! – Ліля схопила мене за плечі і потягла вниз. – Не підіймайся, а то надихаєшся чадного газу.
- Що? – я не міг зрозуміти, що сталось.
- Жанна ще там! – від диму в Лілі почорніло лице. – Нам треба її витягти!
- Ні! – заперечив я. – Пізно.

Лілю наче струмом вдарило. Вона водночас замовкла і уставилась на мене. В неї буде багато запитань. Але це потім. Я поклав руку їй на плече.

- Нам потрібно вибиратись звідси! – сказав їй.
- Я не піду без неї! – мертвенно спокійним голосом відповіла та.

В її і ще в сусідній квартирах лютували пожежі. На поверх почали збігатись люди. З відчинених дверей валив чорний дим. З кожною секундою дихати ставало важче.

- Зробимо так, – я вирішив не сперечатись. – Я витягну її. Ти чекай тут.
- Агов! Є хтось живий?! – пролунало звідкись.

До нас неслось кілька людей з відрами. Діяти треба було швидко. На щастя мені не звикати…

- Ми тут! – гаркнув я. – Заберіть дівчину, в неї шок…

Ліля не встигла нічого зрозуміти, коли її схопили одразу ж кілька людей і потягли геть. Вона кричала, виривалась, але її крики тонули серед загального шуму. Мені теж допомогли піднятись.

- Жанна!!! – востаннє крикнула Ліля, а тоді зникла з очей.

Її вже тягли вниз по сходах.

Я, як виявилось, міг стояти на ногах. Глянув на квартиру. Дим валив такий, що довелось закрити очі та рот рукою. Вона померла, переконував себе. Це просто того не варте…

- Ай, ну його! – гаркнув я.

Всі мої сили зараз пішли на те, щоб вирватись від тих, хто тягнув мене геть. Я побіг до палаючої квартири. Дим різав очі. З легень рвався кашель. Я застрибнув в коридор.

Вище метра не було нічого видно, тож я присів. Тепер стіни між кухнею і кімнатою не було. Її уламки засипали все навколо. По логіці, труп Жанни має бути десь під ними. В квартирі горіло все. Вогонь був всюди. Знаєте, пожежа це дійсно страшно. В ній ти не орієнтуєшся. Ти просто повільно помираєш…

Я натрапив на її тіло. Її закидало уламками. Я якомога швидше почав їх розгрібати. Я переконував себе, що в цьому немає змісту. Вона померла замість Лілі. Така ціна…

Але я не зупинявся. Я розкидав уламки плити. Вони були гарячі. Руки просто пекли. Очі майже нічого не бачили. Легені горіли. Я задихався. Для того, хто кілька раз намагався звести рахунки з життям, я вибрав самий невдалий варіант. От така смерть посідає призове місце в переліку найгірших. Іронія долі…

Я нарешті зміг витягти її з під завалів. Вона не дихала. Підручники з ОБЖ назвали б мене дилетантом, але часу перевіряти її стан просто не було. Стало просто нестерпно жарко. Я чув як моя шкіра починала обвуглюватись. Я схопив її гаряче тіло і потягнув геть з квартири. Перед виходом стягнув свій піджак і накинув на неї. Вертатись ставало важче. В голові крутилось. При різній концентрації чадного газу наступають різні стадії. І я переходив від запаморочення до втрати свідомості. Ще трішки – переконував сам себе – зовсім трішки…

Пожежники зустріли мене на вході. Хтось забрав Жанну в мене з рук. Інший підхопив мене і потягнув геть. По дорозі вниз мене кілька разів вирвало. Сили зовсім покинули мене і, якби не пожежник, я б просто впав в калюжу власного блювотиння. Але він міцно тримав мене.

- Ти герой! – сказав мені. – Але наступного разу так не ризикуй.
- Добре, – ледь видавив з себе…

Ми вийшли з під’їзду. Натовп глядачів розступився. Довелось, ще пройти до машини швидкої допомоги. Я оглянувся. Небо вже встигло потемніти, але дим і вогонь було однаково добре видно. Сьогодні буде яскрава ніч…

Ліля сиділа біля Жанни. Я вирвався від пожежника. Поволі, похитуючись, підійшов до неї. Холоду не було, але я знав: це ще не кінець. Можна хіба сподіватись, що наступного разу аж так вже не буде.

- Як вони? – запитав я в медиків.
- Одна нормально, – буркнув один з них.
- А інша?
- Вона у важкому стані, але жива. Якби ви її витягли пізніше…

Невже це можливо? Невже смерть не забрала її? Я таки обманув її?

- Вона поправиться? – запитала Ліля.
- Важко сказати, – сказав лікар. Тоді звернувся до пожежника, що підійшов слідом за мною – це всі?
- Серед живих, – відповів той.

Я розвернувся настільки швидко, що в голові знову закрутилось.

- Хто? – все що я зміг з себе видати.
- Двоє пенсіонерів в сусідній квартирі, – тихо сказав той. – Скоріш за все, просто задихнулись. Ваша квартира ближче до виходу. До них було не так легко добратись…

Я промовчав. Відчув, як в мене стискаються кулаки. Обманув смерть? Ага, аякже. Вона не пішла з пустими руками…

- Гей, ви куди? – гукнули мені вслід лікарі. – Дайте, ми хоч оглянемо вас…

Я не чув. Ноги несли мене геть. Я просто кудись йшов. Йшов і не бачив нічого попереду…

Кінець першої частини.