Той, що обманює смерть

Розділ 33.

Я вийшов з під’їзду вже з цигаркою в зубах. Костюмів на мені не було. Тепер я вліз  старі джинси, футболку та спортивну куртку. На ногах кеди. З сьогоднішнім доглядом за зовнішністю, я хіба почистив зуби. Ох, запустив ти себе, Макс.

Закашлявся, так, що аж зігнувся пополовині. Не можна курити, бо легені постраждали від чадного газу?! Ой, я вас прошу. Йшов поволі, так як тіло моє нило і просило повернення в ліжко де спала Карина. А вона зараз міцно спала. Перед тим вона переконалась, що я не трахну Наталю в силу нестачі сил. В неї майже вийшло, я мало того, що майже не спав, так ще сильно боліло в паху. Тепер я не просто кульгав опираючись на палицю, я тепер кумедно кульгав.

Дим неприємно дражнив шлунок. Хотілось їсти. Ранок — це взагалі паскудна пора. Паскудна, бо ти невиспаний, а навіть якщо виспався, то ненавидиш себе, що бродиш в тишині, і спостерігаєш, як люди йдуть на роботу. Всі кудись поспішають зранку, і що може бути гірше, ніж стати частиною цього біжучого стада й з ненавистю спостерігати, як попри тебе йдуть ті, кому не потрібно поспішати. Єдина пора дня, коли ти заздриш алкоголікам, що сплять на лавці, раз в раз смикаючись від власного похмілля.

Перевірив телефон. Начальник чекав мене в офісі, але до роботи ще кілька годин, якщо не днів. Ліля вчора бажала приємних снів. Це би було мило, якби я зранку вмів відчувати. Марко запропонував зустрітись ввечері на тому самому місці. Лише від Сашка не було нічого. Він мав би, хоч щось написати.

Годинник тікав. Часу було все менше. Вчора я гарно розповідав Карині, що все покину. Зранку впевненості в своїх словах в мене не було. Вона була права: я не міг так просто піти. Внутрішній голос передражнював її слова: звісно ти не можеш піти, спочатку доведи все до пиздецю.

Дуже смішно – сказав вголос. Кілька людей, що йшли зі мною Івано-Франківськими двориками, обернулось. Від клейма шизофреніка мене врятував телефон в руці. Але їм було не до мене, як мені не було діла до них. Я просто йшов попри них. Інколи я стукався з кимось з них плечем, не в змозі обійти.

Інколи все втрачало свої кольори, ставало холодно і я бачив нові смерті. Я пів дороги до відьми пролітав безплотним духом над тілами людей, що проходили повз.

Це неприємно. Може хтось би і хотів це бачити, але повірте, це неприємно. Дивитись в живі обличчя людей і розуміти, що скоро блідість шкіри покриється восковим кольором. Це їхні останні сонячні промені, пориви легкого вітерцю. Останні подихи.