Той, що обманює смерть

Розділ 8.

Зараз я всміхаюсь, коли пригадую нашу прогулянку. В мене закриваються очі і я бачу її. Бачу, як вітер зносить її зачіску, бачу, як вона сміється, бачу, як літають бісики в її очах. Я з усмішкою згадую це.

Зараз.

Тоді мені здавалось, що я наче на каторзі. Наче і приємно гуляти з нею, але постійно остерігатись, щоб в моїй голові не з’явились ознаки майбутнього. Я молився, щоб це не сталось тоді.

- Ти нікому взагалі нічого не розповідаєш про себе? – запитала вона мене.

Ми сиділи на лавочках біля міського озера. Ліля спритно кусала морозиво, що я купив. Вона нагадувала мені велику дитину.

- Ні, – коротко відповів я.
- Чому? Не довіряєш? – глянула на мене.
- Ти замастилась! – я тицьнув своє морозиво їй в ніс.

Хотів перевести тему. Не люблю брехати, але доводиться, і досить часто за кілька останніх днів. Вона не чекала цього. Її очі округлились, але вмить вона засміялась. І вже я отримав морозивом в лице.

То був момент, на який я, сам того не знаючи, чекав. Момент мого сміху, щирого і незлого. Душа наче відкрилась. Наше щастя в деталях.

Люди, що проходили попри, з подивом глянули на нас. Старенька пара в якої нелади в сім’ї. В очах їх осуд. Але відколи мене це їбе? Ми всі наче діти. І збреше той, хто це заперечить. Ми з Лілею продовжували свій синхронний регіт.

Вона більше не питала нічого. Може передумала, а може вирішила, що не час. Я не знаю. Це жінки, їх не зрозуміти. Як взагалі спрогнозувати, що вони вирішили? Зізнаюсь, малим я думав, що вони хитрі і мудрі. Вони немов шахісти, продумують всі свої дії стосовно нас наперед. Наївний. Потім, подорослішавши, я подумав, що ми, чоловіки розумніші. Ні.

Ми одинакові ідіоти, бо ми всі люди. А раз людина, значить дебіл.

- Ти занадто напружений, – весело сказала вона.
- Тобі так здається, – всміхнувся я.

На язику завертілось «кеп», але я промовчав. Треба бути джентльменом.

- Ні, я все добре бачу! – не здавалась Ліля.
- Що саме? – перепитав я. – Хіба в моїх рухах, чи поведінці є напруження?
- Ні, в тебе розслаблена, впевнена хода, мені це подобається. Але от твої думки… Твій мозок відпочиває від негативу?!
- Так. Зараз наприклад.

Ліля серйозно поглянула мені в очі своїми океанами.

- А як я піду? Ти втримаєш позитивний настрій?
- Посиди зі мною довше! – попросив я.

Не знаю чому. Просто щось всередині поворухнулось проти звичного ритму організму. Я не хотів, щоб вона йшла. В ній було щось, чого так не вистачало мені. Це передавалось, я чув це нутром. І я хотів затриматись, залишитись в цьому моменті.

- Дивний ти, Макс, – вона всміхнулась сама собі.
- Це погано?
- Не знаю.

Ми просто дивились одне на одного. А тоді вечірні інстинкти взяли гору. Я нахилився до неї і поцілував…