Розділ 22.

95 13 3
                                    

Раніше описаний холод наздогнав мене, як тільки я вийшов з квартири. Ліля! Раніше я відчував це при безпосередньому дотику. Тепер я чув це на відстані кількох кілометрів. Я не міг помилятись. Не міг, як би я не хотів. Ніколи ще не помилявся. Дістав телефон. Подзвонив їй.

- Так? – підняла слухавку.

Холод здавив мені горянку. Я почав зникати зі свого тіла. Зараз я над містом. Я не так добре знав Івано-Франківськ, але я й без того знав, куди мене несе.

- Алло! – її голос повернув мене назад.

В такі моменти я особливо сильно ненавидів свої здібності. Цей момент безсилля. Мене могли б обікрасти, чи й того гірше за цей момент, а я б навіть не відчув.

- Просто подзвонив запитати, що ти робиш? – я намагався говорити весело.

Це тяжко виходило. Мене з середини з’їдав холод. Очі раз-у-раз переставали бачити все о навколо. Ноги винесли мене з під’їзду і понесли прямо на проїжджу частину.

- А що таке? – стривожилась вона. – Щось сталось?
- Та просто все відмінилось…

Я вже заліз в найближче таксі, прошепотів адресу і дав водію п’ятдесятку з заявою «без здачі». Водій, молодий хлопець в спортивному костюмі, спочатку підозріло глянув на мене (він прийняв це за високомірність), але потім зрозумів, що я мчусь до дівчини, і з розумінням всміхнувся. Старенький чорний мерседес зірвався з місця.

- Я не знаю, – сказала Ліля. – Я вже вирішила посидіти сьогодні вдома. Ти якийсь непостійний, Макс…

От на тобі. Жіноча образа. Хотілось загорлати: дурепо, ти зараз вмреш! Але як би сильно моє терпіння не тріскало по швах, я знав, що це лише ускладнить ситуацію. Захотілось просто залишити її, але я не міг. Раз вже взявся, то давай до кінця.

Мерс мчався по франківських дорогах, навмисне оминаючи центральну вулицю. Так швидше.
- Вибач! – я намагався сказати якомога м’якше. – Просто так сталось. Ти ж не зайнята сьогодні…

Звісно ж вона почала перечислювати, що робитиме, і який класний вона знайшла серіал. Мені треба було всього лише повисіти з нею на зв’язку, допоки я не доїду.
- Почекай, в мене вмирає телефон, – сказала Ліля. – Я через кілька хвилин передзвоню…

Гудки почулись раніше, ніж я встиг бодай рота розкрити… Короткі такі, а тоді припинились. Ненавиджу гудки…

Той, що обманює смертьWhere stories live. Discover now