Той, що обманює смерть

Розділ 71.

Ніж піддався і вийшов з стогоном Тараса. Він все ніяк не міг прийти до тями. Я грубо перевернув його непритомне тіло на спину.

Замахнувся…

***

Спогад сам проник в мою голову. Очі перестали сприймати що-небудь, все наче сповільнилось. Час немов втратив владу наді мною.

- Макс, подивись ким ти став, – в голові пролунав голос Карини. – Ти вже не той Макс, якого я знала. Ти став чудовиськом. Так, я знаю. через що тобі доводилось проходити. Я знаю, як на тебе це все давило, і я намагалась тебе вберегти від цього. Тепер тобі це навіть подобається, правда?

Я не відповів. Просто мовчки спостерігав в вікно, як туди-сюди ходили люди.

- Що ти робитимеш, коли знайдеш його? – продовжила Карина. – Що ти робитимеш з тим, через кого тебе ось вже вісім місяців з’їдала совість?
- Я не знаю.
- Знаєш! Ти давно вже все знаєш. Ти завершиш те, чому хотів завадити колись.
- Не втруться я тоді, той психопат не вирізав би свою сім’ю. А з нею, ще кількох людей.
- Ти вже не можеш це змінити! – в Карини заблистіли очі.

Я промовчав. Вона була права. Я довго думав над цим. А може не думав – одразу ж знав, лише боявся собі це озвучити. Від усвідомлення цього мене розібрав холод. Я встав і направився до виходу.

- Зате я можу покласти цьому край! – кинув їй через плече.

Я не озирався, коли виходив. Знав, що Карина дивиться мені в слід, і тихо плаче. Я не хотів бачити її сліз.

***

Рука так і застигла біля ножа. Ні, я не зроблю цього.

Карина права – я чудовисько. Я поволі перестав впізнавати того, хто дивився на мене з дзеркала. Це вже був зовсім інший я. Жорстокий, цинічний. Я став таким, не тому що вимагали обставини, а тому що стомився.

Одного разу життя вдарило настільки дошкульно, що я здався. Я дозволив своїй ненависті вести себе. Гнів затуманив мені очі. Ось чому все, що б я не робив – все йшло шкереберть. Я слухняно йшов песиком за своїм братом, котрий лише підживлював мою ненависть. І ось я, за крок від того, щоб перейти межу…

- Я не буду цього робити, – рука так і зупинилась за сантиметр від його горла.

Тарас так і не приходив до тями – видно міцно йому дісталось. Що ж часу, тягти його за собою, немає. Я піднявся наче п’яний. Мене трясло та похитувало. Саша підійшов до мене та обережно забрав ніж з моєї руки.

- Не варто, – тихо сказав він.

Я розслабив руку, дозволивши йому забрати ніж.

- Я можу, якщо в тебе тонка кишка! – встряла Аліна. – Тому думай швидше. В нас кілька секунд.
- Ні. – твердо сказав їй. – Ходімо звідси.
- Він ж не зупиниться, – благально крикнула мені вслід.
- Ну і нехай, – сказав, крокуючи за Сашею.

Саша повів нас до пожежних сходів. Замок для нього секундна справа, і ось ми мовчки спускаємось по сходах. Мовчала навіть Аліна. Ось ми на першому.

Саша знову бавиться з замком і ми на вулиці, вдихаємо аромат нічного літа. Машина чекала нас на розі. Саша сів за кермо. Я сів поруч. Аліна сіла на заднє сидіння. Потім все ж вирішила розлягтись.

Хвилин зо двадцять ми їхали мовчки.

- Чому ти зупинився? – почала Аліна.
- Тому що він не вбивця, – вступився за мене Саша.
- Тоді чому не дав мені?
- А ти робила це раніше? – з дивним холодом в голосі запитав я.

Ми зустрілись поглядами в дзеркалі.

- Ні, – вона нервово всміхнулась. – Але я б змогла.
- Вірю, – сказав я. – Але, як би ти дивилась на себе після такого? Нас від нього відділяє лише тонка грань. І не важливо, що ми забрали б одне життя, а він декілька – назад би дороги не було.
- Вбивати ми його не станемо, посадити не вдасться, до переговорів він не схильний. Тоді як ми його зупинимо?

Саша глянув на мене. І дійсно: як?

- Не знаю, – чесно сказав я. – Я... Я щось вигадаю.

Аліна закотила очі і глухо застогнала. Вона нагадала мені Карину та Наталю. В них був такий самий вигляд, коли я говорив, що щось придумаю. Що ж, винуватити її тяжко: мої затії рідко коли закінчувались добре.