Той, що обманює смерть

Розділ 52.

Я відкрив очі. Сонце пробивалось крізь заднє скло машини і потрапляло прямо мені в обличчя. Я мабуть заснув. Але коли? Що взагалі сталось?

Прислухався. Машина тихо підскакувала й тряслась на наших дорогах. Ноги і плече на котрому я лежав за терпли. Оглянувся по боках. На передньому сидінні спала Ліля. Я глянув на неї, і мене обдало хвилею холоду. Мітка все ще на ній і я не знаю, коли це станеться. Наталя дивилась на мене через дзеркало. Вона не могла не помітити, що я прокинувся.

- А ти важкий, ти в курсі? – тихо сказала вона.
- Що? Що сталось?
- Ти перестав кумекати. Мабуть залишки деліріуму. Ми дотягли тебе до машини.

Я промовчав. Чомусь я гадав, що Наталя залишить мене в квартирі. Просто витягне з кишені ключі від машини, збере речі та піде собі. Я знову недооцінив її.

- Скільки я проспав?
- Години дві, не більше. Ліля годину назад заснула. Тобі прийдеться їй все пояснити, коли вона прокинеться.
- Мені? – сполошився я.
- Так, тобі. Ти стер її колишнє життя, без будь-якої можливості його відновити. Ти повісив на неї долю вигнанки, приреченої на смерть. Я не бачу цього, але ти сам знаєш: її прокляття…
- Мітка.
- Нехай. Її мітка набирає сили. Попередній раз це була пожежа. Що цього разу?

Я промовчав. Я зненавидів відьму в цей момент. Зненавидів за те, що її слова були правдою. Зненавидів за те, якою важкою ця правда була для мене. Весь час я по факту грався її життям. Я й раніше тікав, мене вже не вперше хтось переслідував. Але я додумався втягнути і її в це болото.

Тепер план розвіяти її мітку і зникнути з її життя вже не здавався таким ідеальним. Аж тепер я розумів скільки в цій схемі білих плям. Машина впевнено колесила по дорогах. Ніяких будинків вже не було. Міські джунглі змінились і замість них були безкраї степи. Ми немов уникли лап цивілізації.

Я виглянув у вікно. Мені не хотілось, щоб степи закінчувались. За ними буде інше місто. В іншому місті все повториться знову. Знову мітки, проблеми, знищені та забрані життя. Я наче хом’як, що бігає по колесі в клітці. Тільки от з кожним колом щось в мені міняється. Якась частинка відколюється, падає і розбивається на дрібні шматочки.
- Зупинись, – попросив Наталю. – Хочу курити.
- Давно пора, – погодилась відьма.

Машина акуратно пригальмувала на обочині. Лілю ми не чіпали. Вона міцно спала. Вітер немилосердно шарпав мене. Тіло тряслось чи то від холоду, чи то від втоми. Я сів на капот. Наталя сіла поруч.

- Карина дзвонила, – сказала вона.

Я промовчав. Не можна було дозволити цим думкам залізти мені в голову. Не зараз…

Пізно. Всередині щось стислось. Стало пусто. Емоції почали зникати. Останні сили покидали тіло.
Привіт тобі – сука-депресія. Давай, проходь, розпаковуй речі та почувайся, як вдома.

- З нею все добре, – Наталя продовжила не чекаючи моєї відповіді. – Вона вже в Києві.
- Ну, хоч це добре, – я видушив з себе посмішку.
- Що робитимеш, коли розгребеш все це лайно?
- Не знаю, – чесно сказав їй. – Спочатку треба розгребти.
- Я знаю, – сказала вона штуркнувши мене ліктем. – знайдеш нове.

Ми тихо розсміялись. Наші легені синхронно випустили цигарковий дим. Зранку він був гірким, але я однаково не міг насититись. В ньому вся гіркота і весь смак життя. Воно тебе вбиває, але ти продовжуєш, тому що тобі це подобається. Це наївні спроби перевірити світ на твердість.

Світ виявиться твердішим.

- А ти що робитимеш? – запитав її.
- Переїду, – сказала вона. – Почну все заново. Я б Лілю забрала з собою, але поки про неї прийдеться подбати тобі. Сам ж розумієш…
- Розумію.

Ми мовчали. Сигарети давно догоріли і вітер відносив їх залишки подалі від нас. Вітер стих. Тепер я чув його ласку замість жорстокого шарпання.

- Не думала, що так станеться, – вона перша порушила тишу.
- І я.
- Вибач, що втягнула тебе в це, – вона поклала мені руку на плече.

Я глянув у її відьомські очі. От ж сука! Ну не можу я злитись на неї. Як вона в біса це робить?

- Не ти, так хтось інший. – спокійно відповів я.
- Ми більше не побачимось, – з сумом, чи то з полегшенням промовила вона.
- Ти це казала і попереднього разу, коли я зник.
- На пів року, – вона вдарила мене під ребра.

Я не відреагував. Лише дурнувато вишкірився. Вона теж всміхнулась, а за мить її уста торкнулись моїх. Я відповів на поцілунок. Вона любить тебе – згадались слова Карини. Не знаю, скільки ми от так цілувались. Але коли ми перестали, ми одночасно обернулись і побачили, що крізь лобове скло на нас з ненавистю дивилась Ліля.