Той, що обманює смерть

Розділ 15.

Ліля тепер жила в одній з старих квартир на бамі. Будинки тут були подібні одне на одного, старі, п’ятиповерхові, з темними коридорами. Збудовані з колишніх гуртожитків, вони нагадували клоновані текстури в комп’ютерних іграх. На щастя переселятись їй було недалеко, всього через два будинки.

Вона з подружкою чекали мене на вулиці. Ліля була одягнена в сині джинси, та чорну футболку з надписом ACDC. Плюс один до карми, подумки оцінив я. Але моя радість пішла на спад: шість дорожніх сумок і коробка з під мікрохвильової пічки. Я вийшов з таксі і поволі направився до них. Ліля помахала мені рукою.

- Боже, що з тобою сталось? – вона обережно обійняла мене, підозрюючи, що лице постраждало найменше. – Ми ж всього півдня не бачились…
- Нічого, – я пригорнув її до себе.

Холод, клятий холод, трупна сирість. А з вигляду гаряча штучка – пронеслось в моїй голові. Я знаю, вона може померти в будь-який момент, а я придумую жарти. Знаю-знаю, горіти мені в пеклі. Та жарти жартами, а я ніяк не міг побачити коли це станеться. Мітка набирала сили.

- Ти точно здужаєш нам допомогти? – втрутилася подружка.

Темноволоса, з целюлітом на ляжках в синіх шортиках, з третім розміром грудей стрибаючих в чорній майці, та всіма признаками явного недойобу на лиці. В жінок це є. Вони можуть не погоджуватись, але по них це видно. Ще гірше ніж по нас. Підкреслена холодність, начебто впевненість, часті знущання з чоловіків, спрямовані зазвичай на нашу силу. Це може зустрічатись по одному, в меншій чи в більшій мірі. В цієї стерви ці ознаки аж перли з всіх отворів.

Ніколи не любив таких як вона. Нетрахана баба гірше фашиста, як казав мій шеф про свою секретарку.

- Це Жанна, – представила її Ліля.
- Макс, – ввічливо посміхнувся їй.
- Приємно, – посмішка пробилась через її суворе лице.

Небо погрозливо загриміло. Дощ перестав, але ненадовго.

- Показуйте, що найважче і ходімо! – я вирішив не тратити час.
- Точно здужаєш? – не стрималась Жанна. – А то чоловіки…
- Просто показуй, що нести! – перебила її Ліля.

Жанна злостиво глянула на неї, але промовчала. Мовчки вказала пальцем що нести. Так мене нагрузили, однією сумкою на спину, однією на шию, дві в руки. Ліля взяла інші дві, а Жанна, що напоказ зневажала чоловічу стать, несла мікрохвильову. Вона йшла попереду постійно підганяючи нас. Я просякнув потом, сумки давили і тиснули мене, але я сам би себе прокляв, якби дозволив би хоч рот розкрити. Дати Жанні повід для кепкування? Дзуськи!

- Так що з тобою сталось? – спитала Ліля. – В тебе синяки, поріз і засоси на шиї.
- Перепив в пабі, – пояснив я.

І замовк. Як-не-як, це частково правда. Щось мені підказувало, що ще раз поцілувати Лілю в мене не вийде. Карина перестаралась, але я не жалів.
Небо знову загриміло.

- Зараз впаде дощ, – тихо прошепотіла Ліля.

Я погодився. Йти було важко, але я не здавався. З життям в нас виробляється стержень. Він твердий, він харчується нашою силою волі, нашою злістю, агресією. І він тримає нас, не дає зламатись. Не дозволяє показатись слабкими. Я швидше би впав без сил, ніж дозволив би собі хоча б слово сказати, що мені тяжко. Тільки не перед ними. Ліля теж не жалілась, хоч їй було тяжко. А от Жанна не затикалась. Вона охкала, ахкала, взивала ім’я Господа, чим бісила Лілю. Мене ж просто бісив її голос.

- Чому ти не попросила свого хлопця, щоб допоміг нам? – запитав я
- А тобі що тяжко? – огризнулась вона.
- В чотирьох було б веселіше, – я видавив з себе посмішку. – Ти б спихнула на нього свій тягар.

Жанна закрокувала швидше. Ми вже майже прийшли.

- Он той під’їзд, – показала Жанна і пришвидшила крок.
- В неї немає хлопця, – прошепотіла Ліля. – Вже давно.
- Я знаю.
- Для неї це болюча тема…
- І це знаю.
- Звідки? – вона здивовано глянула на мене.
- Видно неозброєним оком.

Ліля промовчала. Кілька секунд вона здивовано дивилась на мене. Я вдав, що не помічаю.

- Ти злий, Макс.

Ми зупинились за кілька метрів від під’їзду. Я глянув на неї.
- Ти теж зла, – відповів їй. – Тобі ж було весело бачити, як вона швидко крокувала в під’їзд в марних надіях приховати свою лють.

- Невже це по мені так видно? – засміялась Ліля
- Навіть не уявляєш…

Не знаю, може ми б довго ще простояли б от так, на пустій вулиці. Ми б дивились одне на одного, сміялись, говорили б. Але тут раптово почалась злива.