Той, що обманює смерть

Частина 5. Катарсис. Розділ 67.

Знов темрява. Знов холодно. Знов маленький промінь світить на мене згори.

- Ти знову тут? – почув десь з темряви.
- Ніби в мене був вибір, – хмикнув я.

Світло було яскравим настільки, що в темряві я не міг нічого побачити. До мене вийшов Едик. На лиці не було звичного виразу лиця. Він був умиротвореним. Якби не його татуювання, то я б навіть не впізнав його.

- А я сподівався ми не побачимось, – буркнув я.

Він зареготав. Ніколи не чув, щоб Едик так сміявся. Я давно його знав, але такий його беззлобний сміх чув вперше.

- Насправді тобі потрібне моє товариство, – спокійно сказав він.
- Он як?
- Твоя душа хотіла цього, – пояснив він. – Не дарма ти ж опинися тут.
- А я думав, що опинився тут, бо мене вбив той, кого я так довго шукав.
- Якщо ти не захочеш, то ти не помреш, танатоходець. Ти мабуть, ще не зрозумів, але ти не можеш померти, хіба вже дуже захочеш.
- Я якось хотів. Навіть дуже.
- Ти так і не сказав, для чого?
- Ти не питав.
- Ти не сказав ні Антону, ні Геральту. В нас тут немає секретів одне від одного.
- Нічого нового я тобі не скажу, – стомлено відповів я. – Я боявся. Боявся того, що бачу. Боявся одного разу побачити смерть близьких мені людей. От і вирішив втекти від цього саме так.
- І зараз ти мені не все розповідаєш, – сумно всміхнувся Едик. – Я частково тебе розумію.
- Невже?
- Я мертвий, а не тупий. Так, тут я знайшов спокій. Тут немає злості та страху.
- От і залишайся тут, – на мене напав приступ гніву. – Де в біса вихід звідси?
- Це знаєш лише ти, – сказав Едик.

Я озирнувся навколо. Коло світла знову звужувалось. В темряву заходити я боявся – знав, що повернутись не зможу.
- Знаєш, що саме тяжке? – Едик вийшов до мене на світло. – Приборкати гнів. Справитись з своєю люттю можна лише одним способом?
- Яким? – криво всміхнувся я. – Виплеснути?

Рука стислась в кулак. Я замахнувся, щоб вдарити його, але Едик зник так само раптово, як і з’явився. Я бився з пустотою.

- Пробачити, – голос Едика тепер звучав звідусіль. – Пробачити всіх про кого ти думаєш. Батьків, що не розуміли тебе в силу своєї любові. Брата, Карину, відьму Наталю, Лілю, отця Михайла, Антона, Геральта. Список людей можна ж продовжувати довго. Там навіть я є.
- Котіться ви всі до біса! – закричав в пустоту.
- Але перший, кого ти маєш пробачити це себе! – Едика здавалось нічого не могло вивести з себе.

Темрява знову повільно, але вірно поглинала мене.

- Твоя лють та гнів роблять тебе сліпим.

Голос Едика лунав зовсім далеко. Його слова пронизали мене наче стріла. Пробачити себе? Це видавалось неймовірним. Але він був правий. Я хотів заглушити своє почуття вини жорстокістю. І що в результаті? Моє тіло лежало десь з ножем в грудній клітці.

- Як мені пробачити себе?! – закричав я.
- Ти знаєш як. Просто не бачиш. Поки що.
- Тоді підкажи мені! – світло вже майже зовсім зникло.
- Прозрій, – голос Едика донісся слабеньким ехом. – Ти бачиш не лише смерть. Насправді ти бачиш набагато більше. Ти бачиш життя…

Світло зникло. Все зникло. Я знову поринув у темряву.