Той, що обманює смерть

Розділ 42.

Ліля голосно кричала. Її дзвінкий крик різав нічну тишу. Ми були сильно п’яні і занадто стомлені, але ми докладали всіх зусиль, щоб ця ніч не обмежилась просто сном. Її пальці впивались в мою спину, губи кусали мої до крові. Вона була справжня фурія. Я любив таких як вона. Під ранок ми таки «справились». Далі сон на кілька годин. Тоді душ в неї, сніданок і на вихід. В Лілі були ще якісь справи, але вникати я не став. Ніби вона розповість, будь ті справи інтимного характеру…

Я вийшов на вулицю. Сонце вже встало. Район в якому вона жила мені не подобався. За її будинком школа, поряд такі самі низькоповерхові споруди. Здавалось життя тут не було. Не те, щоб я не любив людей, але сама ця вулиця, наче переміщала мене назад в дев’яності. Я дістав сигарети, закурив і поволі пішов в напрямку дому.

Йти було далеченько. Я міг би взяти таксі, але хотів спочатку позбутись сильного похмілля. Не хочу, щоб Карина бачила мене таким. Вона в принципі чекає на мене. Неділя пройде в сварках. Хоча ні, Карина рідко коли сварилась. Вона могла просто зібрати речі і піти.

Світило сонце. Від вчорашнього холоду залишилась лише тінь. Це добре. Сонце розганяло всю мою біль. Я виглядав просто знищеним. Якщо б мертві повертались б з могил, мене б переплутали з покійником. Попри мене ходили люди, і раз в раз мене викидало з власного тіла, і я змушений був спостерігати картину чужих смертей. До цього не звикнути.

Ти не можеш допомогти всім – нагадував собі. В цей момент подзвонив телефон. Дзвонив Марко.

- Ти потрібний мені сьогодні! – коротко сказав він.
- Попроси Сашу, – я потягнуся пальцем до кнопки з малюнком червоної слухавки.
- Я тобі допоміг, – Марко не приховував своєї неприязні. – Ти обіцяв допомогти мені. Це твій промах, але ти, чомусь, не хочеш за це братись. В чому річ?
- В тобі, – чесно сказав я. – Який в тебе інтерес?
- Допомогти тобі позбавитись муки совісті…
- Звісно, це ж стабільність для тебе, – сарказм так і лився з мене. – Що тут незвичного?
- Жарти в тебе з роками стають гірше, – брат відбив подачу. – Ти може б літературу якусь почитав…
- Нахуй іди.

Сучий вишкребок! Гімно собаче! Він знову з’явився в моєму житті і знову відносний спокій наче вітром здуло.

- Сам іди! – гаркнув Марко. – Ти мій брат, але клянусь…
- До вечора, – я вибив.

Він мабуть там рве і мече. Ну і нехай. Він вчора мене перехитрив. Наталя хотіла мене перехитрити. Вона відправила Лілю робити свою роботу. Вийди в неї, і Ліля померла б навіть не прийшовши до тями, а вона б обзавелась невидимим слугою. Знаючи її амбіції — Едик проти неї виглядав невинним дитятком. Навіть той клятий священик нажився на моїй з Лілею роботі. А потім люди дивуються, чому я працюю один…