Той, що обманює смерть

Розділ 61.

Марко залетів до кімнати наче смерч. Він перекинув журнальний столик, кілька крісел. А все для того, щоб пошвидше добратись до Аліни. Вона знала, що зараз станеться. Зараз вона схопить тягла.

Марко схопив її за плечі, підняв, та метнув через пів кімнати. Ніжне жіноче тіло перелетіло через стіл, врізалось в крісла і прокотилось по землі до самої стіни. Ліля хотіла вступитись, але я зупинив її схопивши за плечі і витягнувши з кімнати.

- Ти що, шмата, сама розумна?! – шипів мій брат на Аліну.

Вона хотіла щось сказати, але він не дав їй договорити. Підняв її за волосся і метнув в стіну. Аліна зойкнула, але глухий стук все ж був гучнішим.

Я закрив двері. Ліля противилась слабо, тож я без особливих зусиль затягнув її до кухні. Всадив її на табуретку поряд з Сашею. Він нервово курив.

- Що це за чортівня? – не розуміла Ліля.
- Нас провели, – тихо сказав Саша. – Не було ніякого спільника. Ми протратили два дні на незрозуміло-кого. А тим часом люди Соколовського прийшли сюди по делірій…
- Який вони не знайшли, – хмикнув я.
- Звідки ти знаєш? – здивувалась Ліля.
- Ти думаєш ми стали б зберігати його тут?

До Лілі поволі доходило те, що відбувається. Її очі розширились, стали рідше кліпати. Картинка складалась докупи. З кімнати донісся крик мого брата. Далі глухий стук чогось в стіну. Аліні було не солодко.

- Як ви таке дозволяєте?! – обурилась Ліля.

Саша закотив очі: клята жіноча солідарність. Я ніяк не відреагував.

- Макс, може ти поясниш? – попросив Саша.
- Що тут пояснювати? – перепитав я, дивлячись на Лілю. – Завдяки її брехні ти сьогодні ледь не померла, а нас ледь не позбавили нашого майна. Всі ми бачили, як діє винахід покійного Геральта. На щастя секрет створення покоїться з ним. От Соколовський і провернув це все.
- А яким боком тут замішана Аліна? – перебила Ліля.
- А це якраз ми скоро дізнаємось, – спокійно сказав я – Нам в команді щурі непотрібні. Треба витягти з неї все, що їй відомо. Люди Соколовського залишили її, бо нічого не знайшли. Тобто вона або знає, що відбувається, або ні.
- І ви дозволите Марку знущатись над нею?! – вона підвищила свій голос.
- Так, – тихо сказав я.

Я відчув як всередині закипає гнів. Голос став тихішим, я от-от мав перестати говорити, як все в таких ситуаціях.

- Ти не розумієш, що стоїть на карті, – пояснив Лілі. – Маніяк вбиває людей по всій Україні. Помішаний на своїх амбіціях професор намагається заволодіти найгіршим психотропним препаратом, і перетворити його на зброю. Знаєш, чому по нас ще не прийшли? Бо, крім нього, ніхто не знає, тож очевидним стає те, що використає він препарат в власних цілях. І я не берусь вгадувати кількість постраждалих людей. Тому, якщо ти думаєш, що побиття тієї дівчини неправильне, то як ти віднесешся до тих нещасних, що стануть жертвами когось з тих двох маніяків?
- Але вона може нічого не знати! – не здавалась Ліля. – Це неправильно!
- Це менше зло, – тихо сказав Саша.
- Менше зло?! – вибухнула Ліля. – От так ви це називаєте?! А те, що ти, Макс мене рятуєш, підставляючи тим самим кількох людей, це теж менше зло? Скільки вже померло через те, що ти втручаєшся?! Скільки?!

Я промовчав. Вона була права, але визнати це я не міг. І не хотів. Побачене в метро сьогодні стало ударом для неї. Вона хоч і подорослішала за цей час, але до такого вона не готова. З кімнати долинули нові крики. Я вийшов з кухні і направився до кімнати.
- Марко! – гаркнув я. – Досить! Вона нічого не знає.

Марко спопелив мене поглядом, але притиснуту до стіни Аліну відпустив.

- Значить від тебе ще менше толку ніж здавалось з самого початку, – прошипів він, направившись в кухню.

Я дивився на Аліну. Вона з’їхала вниз по стіні. Вона не плакала, її не трясло в істериці. Вона взагалі ніяк не реагувала. А це сказало більше, ніж міг з неї витягти мій брат. Вона дійсно не знала нічого. Така сама розмінна монета, залишена Соколовським, щоб Марко мав на кому вимісити злість.

- Дивись ще її не виїби, – презирливо сказав Марко, проходячи повз мене. – А то в тебе це, як звичка.

Я не відповів. Мені стало огидно і соромно. Я не думав, що можна так опуститись. Здається, шлях на дно ставав вічним, але стабільним. Єдиним можливим напрямком.

Я підійшов до Аліни. Сів поруч з нею. Вона навіть не глянула на мене. Ми сиділи так кілька хвилин.

- Хочеш, щось покажу тобі? – запитав я.
- Що? – тихо спитала вона.

Її тон був спокійний, але я знав, яка буря в неї всередині. Вона не вирветься назовні. Аліна знала, що це нічого не принесе. А я перший раз побачив, людину — дійсно затравлену світом. Людину, котрій не позаздриш, котрій не скажеш: ти нічого не бачила.

- Тобі може не сподобатись, але думаю ти зробиш висновки і почнеш довіряти нам…
- Так як ви мені? – презирливо запитала вона.
- Знаю, знайомство не заладилось, але дай мені зробити перший крок тобі назустріч.

Вона промовчала. Я ж рвучко підвівся. Подав їй руку.
- Давай, – сказав їй. – Нам потрібно йти.