Мільйон поцілунків у твоєму житті

Розділ 17

Крю

Весь цей день був повним одкровенням. Відкриття багатьох секретів Рен, які вона розповідає мені, шар за шаром, по крупицях. Поки вона повністю не оголюється й не питає мене, чи варто їй ходити на побачення й дозволяти хлопцям торкатися й цілувати її.

Навіть від вживання слова хлопці у множині моя кров закипає. Я не хочу, щоб хтось торкався її.

Тільки я.

— Це залежить від тебе, – нарешті кажу я, спираючись схрещеними руками на край столу. – Ти хочеш піти з іншими хлопцями? Цілувати їх? Дозволити їм торкатися тебе?

— Я не можу бути незайманою вічно, – шепоче вона.

— Але ж тобі не потрібно піти і трахнути якогось випадкового хлопця, – різко кажу я, звучачи, як заздрісний мудак.

— Я не хочу цього робити, – одразу каже вона. – Я просто... останнім часом у мене були деякі думки. Я робила деякі речі.

Вона викликала у мене бісову цікавість цією заявою.

— Як що?

Рен хутко хитає головою, дивлячись на стіл.

— Я не можу сказати.

— Чому ні?

— Це надто соромно, – вона звучить жалюгідно.

— Давай, Пташеня. Це просто я. Ми в громадському місці. В оточенні людей. Наскільки погано це може бути?

— Обіцяй, що не будеш наді мною сміятися? – шепоче вона до столу.

— Подивись на мене, – вона дивиться вгору, і я зберігаю вираз обличчя якомога нейтральнішим. – Я не буду з тебе сміятися.

Я б ніколи не висміював її. Більше ні. Не після того, як вона стільким зі мною поділилася. Вона була такою відкритою. Такою вразливою.

— Добре, – коли вона дивиться на мене, у неї переривається подих. Вона нахиляє голову ліворуч, потім праворуч, ніби ламає шию й готова стрибнути на ринг, готова до бою. – Минулого вечора я була одна і я... о Боже, я не можу сказати це вголос.

Її обличчя багряне. Що б вона не робила, їй соромно. Я можу припустити лише кілька речей, які вона могла б зробити, залишившись на самоті минулої ночі, тому я вирішив сказати це за неї.

— Ти... торкалася себе?

Її зелені очі широко розширені й бездонні.