Мільйон поцілунків у твоєму житті

Розділ 19

Рен

Якомога тихіше я прокрадаюся в будинок, повільно зачиняючи двері за собою, щоб вони не грюкнули. В квартирі тиша, ніби тут нікого нема, і я зітхаю з полегшенням.

— Де, в біса, ти була цілий день?

Зойкнувши, повертаюся й бачу свого батька, який стоїть біля входу в коридор, поруч із їхньою цінною власністю – гігантською картиною Енді Воргола, що висить на стіні.

Я намагаюся йому посміхнутися.

— Що ти маєш на увазі? Я ходила до галереї.

— Це було кілька годин тому. – Він примружується на мене, наче намагається зазирнути всередину моєї голови. – Ти весь цей час була в галереї?

Повільно хитаю головою, але нічого не кажу.

— Ходи зі мною. – Він повертається і йде коридором. Я не маю вибору, окрім як слідувати за ним, увійшовши до вітальні, де чекає моя мама, одягнена бездоганно у витончену чорну сукню, стискаючи келих вина у руці. Її усмішка ледь помітна, погляд зустрічається з моїм, але вона продовжує мовчати.

Вона ніколи не була моєю союзницею. Я не знаю, чому завжди думаю, що вона може бути нею. Це програшне діло.

— Як ти потрапила додому, юна леді? – це питання мого батька, який повернувся всім тілом до мене, сердитий погляд на його обличчі. Він гарний чоловік. Злегка лисіє, сивина на скронях. Світло-карі очі, які завжди наповнені тривогою, коли вони зупиняються на мені. Цікаво, чи турбується він про мене постійно. Іноді здається, що це все, що він робить.

Я хочу збрехати, але врешті-решт він, швидше за все, витягне це з мене все одно. Замовчування кількох фактів також вважається брехнею? Можливо, ні.

— Я приїхала додому автомобілем.

Він піднімає брови.

— Чиїм автомобілем? Тому що не моїм. Водій подзвонив мені в паніці кілька годин тому, Рен. Сказав, що ти таки не зв'язалася з ним для того, щоб він тебе забрав. Коли зайшов до галереї, збагнув, що ти вже пішла.

— Він зайшов у галерею? – почуття провини охоплює мене. Я впевнена, що це все написано на моєму обличчі.

— Він об'їхав усю Трайбеку, намагаючись знайти тебе, і випадково побачив, як ти виходиш з ресторану з кимось.

Від його слів у мене паморочиться голова, і падаю на диван позаду.

— Хто?