Мільйон поцілунків у твоєму житті

Розділ 49

Рен

Я прокидаюся напередодні Різдва від того, що моя мати вбігає до моєї кімнати, її очі широко розплющені, білий шовковий халат розвівається позаду.

— Для тебе є подарунок, – оголошує вона.

Протираючи очі, я моргаю на неї, все ще напівсонна.

— Де?

— Я не могла віднести його до твоєї кімнати. Тобі доведеться вийти і подивитись.

Вона крутиться, практично стрибає вгору та вниз на одному місці. А слово «крутитись» ніколи не використовую для опису своєї матері.

Я вилажу з ліжка й одягаю толстовку, накинуту на спинку мого стільця, а потім взуваю ноги в капці, які отримала на Різдво минулого року. Я йду за мамою, і вона веде мене у фойє, де біля дверей притулена велика коричнева коробка.

— Це одна з твоїх картин? – питаю я її.

Вона хитає головою.

— Твоє ім'я на ній. Мені довелося підписатись.

— Можливо, це картина, яку я купила у Ханни Волш.

Хоча мені сказали, що доставлять її не раніше початку нового року.

Мама підходить до сусіднього консольного столика й відчиняє шухляду, дістаючи канцелярський ніж.

— Давай відкриємо.

— Ого, а ти приготувалась, – кажу я з обуренням.

— Я весь час відкриваю такі коробки.

Вона виштовхує лезо й підходить до ящика, обережно розрізаючи його. Я спостерігаю, очікування згортається в моїх жилах, цікавість збиває мене з пантелику.

Я справді не знаю, що всередині цієї коробки.

— Як думаєш, це від Крю? – питаю я, не бажаючи дарма сподіватись.

Хіба він уже не подарував мені достатньо?

— Це прийшло з іншої служби доставки, тому, можливо, ні, – каже мама, розрізаючи коробку лезом. – О, я думаю, що це картина.

Вона тягне розрізаний картон і відкидає його вбік.

— Вона недостатньо велика, щоб бути тою, яку я купила, – кажу я, дивлячись на загорнуте в біле полотно.

— Зніми його і подивимося, що це таке! – мама аж тремтить від хвилювання. Це те, чим вона живе.