Для танго потрібні двоє

Глава 15

Життя мого милого проходить в холодних тонах,
Сумне серце, руки і таланти
"Shades of Cool" | Lana Del Rey

П’ятого квітня випав сніг.

Він вкрив пагорби Соковії, як наліт на кривих зубах-горах, і без того запорошених на верхівках. Сніг випав вночі - він повторив сценарій відомої приказки, впавши соковійцям на голову так неочікувано, що люди з самого ранку заходились біля змерзлих овочевих грядок і сполоханої раптовим холодом худоби. Місто ворушилося, привалене снігом, заторможене, як їжак під осіннім листям. 

Сніг не танув, що було доволі дивно, оскільки до того цілий місяць стояла помірна спека. Вузенькі вулиці вкрились ожеледицею, ранні пташки, які попри все спішили на роботу, раз по раз чортихалися, коли з-під ніг вислизала бруківка. Сільським стежкам і путівцям пощастило менше: вони перетворилися на кілометри суцільної багнюки, вкритої твердою кіркою зверху. Коли очухалися, люди заходилися кляти синоптиків, а ті лише ошелешено перевіряли метеодані, так, ніби сам Всесвіт запізнився з першоквітневим розіграшом. Жарт здавався вдалим лише дітям, які реготливими зграями висипались на двір, кидаючись брудним снігом один в одного. 

Одна з таких сніжок, зліплена з напівснігу-напівбагна, прийшлася Ніні в спину. На її жовтому пуховику розквасився млинець. Із грудки землі стирчала погнута стеблинка, як обсмоктане пір'я на капелюсі. 

Ніна продовжувала похмуро крокувати вперед, шпильками ("Вона скажена!" - з захопленням подумала Доріс) трощачи тоненький лід на асфальті. Террі одразу помітила, що її подруга, м'яко кажучи, не в бойовому дусі. Ніна нанесла макіяж за рекордні двадцять хвилин, в той час як в поривах натхнення могла стовбичити біля дзеркала півтора години. Вона зав'язала волосся в тугу гульку, замість того, щоб дозволити йому опуститись медовим водоспадом на плечі. За сніданком не позіхнула, а це вже вважалось традицією. 

Щось було не так. 

- Почекай, я почищу тебе! - Доріс підбігла, хляпаючи завеликими чобітьми. У неї не виявилось жодного теплого одягу, окрім одного синтетичного гольфа, тому Стрейт залюбки позичила своє. В паркому червоному светрі, який сягав їй до середини стегон, та отих зимових шлапаках вона почувалась пінгвіном. Рішучим пінгвіном.

- Ось, стій, - вона заходилась струшувати бруд з куртки, поправляючи шапку. Вона спадала на очі і кололась, як чоловіча щетина. За звичайних обставин Доріс просто зняла б її. Їй пригадався Волтер, для якого щетина була чимось жахливим. Вона ж її любила. То була одна з небагатьох речей, які давали зазирнути під його незмінний образ бізнесмена з глянцю.