Для танго потрібні двоє

Глава 41

У тебе гаряче серце,
У тебе прекрасний розум,
Але він розкладається
Через ці таблетки.
"Medicine" | Daughter

Їх переїзд було перенесено на наступний ранок. Причиною стало те, чого потайки найбільше боялась Доріс - те, що якимсь дивним чином відсутність звичних для Барнса ліків почне вилазити їм боком. Вона добре пам'ятала усі ті пляшечки і хрумкотливі блістери, в яких чаївся його амнезійний рай, його солоні солодощі. Не подумала взяти їх з собою, щоб поступово зменшувати дози, - і даремно. Хоч Зимовий і не був схожий на наркозалежного, він таки був ним. Просто його мавпа дрімала міцним сном до цього часу, приспана холодом його руки і жаром серця. 

Решту дня після Волмарту вони сиділи в квартирі, на відстані не більш ніж декілька метрів, але думками набагато далі. Джеймс зайняв увесь кухонний стіл, розклавши придбане з розділу техніки. Після слів Доріс про те, що їм потрібні засоби для комунікації, щось інше, безпечніше за звичайні мобільні, він пригадав, як у сімдесятих склепав собі радіонавушник з ізоленти, динаміка і передавача. Навіть якщо він щось і забув, руки пам'ятали до деталей; тепер, оточений розібраними навушниками за п'ять доларів та оголеними дротами, він сидів, схилений донизу, доки його пальці вправно розкручували корпус стаціонарного телефона. Орендар Доріс навряд чи зрадіє, та до дупи його. 

Його головний біль, який, здавалося, готовий був махнути білим прапором і зникнути, вирішив взяти реванш і то удвічі сильніший. Біль стискав голову й тягав за волосся, перетворювався речі під носом на незрозумілі чужорідні фігури, змушуючи його запитувати себе: "Де я?". Тож коли Доріс зайшла на кухню, вкотре сторожко визираючи у вікно, а він був там, пришпилений невідомою силою до стільця, розпашілий, закляклий, руки танцюють в повітрі так, наче він диригент невидимого оркестру, очі розпахнуті і вирячені, їй не залишалось нічого іншого, як силою вкласти його до ліжка. В процесі підтягування його тремтячого тіла вона щонайпевніше розтягнула м'язи спини і позбулась чотирьох тисяч нервових клітин, проте страшні здогади затьмарювали все, окрім однієї ясної думки: "У нього ломка".

Вона не могла викликати швидку, не могла навіть покликати ту жінку-охоронницю-студії, бо як інакше вона пояснить їм, чому звертається через якийсь головний біль, коли в пацієнта замість руки середньовічна броня? Навіть крізь ковдру було помітно, як він тремтить усім тілом. Навушники залишились забутими.