Для танго потрібні двоє

Глава 22

Мій приятель суворий, але
Його душа солодка, як криваво-червоне варення.
“Off to the Races” | Lana Del Rey

Упаковки ледь поміщалися на мозолястій руці агента. Коробочки від антидепресантів у пасивних кольорах (таких, якими вони робили своїх пацієнтів), пластикові баночки з наліпками на прозорих боках, всі вони Вавилонською вежею вивищувалися на його долоні. Агент тряхнув ними, пігулки і ампулки всередині заторохкотіли, як вибиті зуби. Пачка Епінефрину впала на підлогу. 

Доріс бачила їх вперше. Вусатий чоловік із кущистими бровами, схожий на чистокровного уродженця південної Італії (насправді він був соковійцем - про це свідчив ледь вловимий кострубатий акцент) та охорона позаду нього, вочевидь, вважали інакше. 

- Ви впізнаєте ці препарати? 

- Ні, я бачу їх вперше. У чому справа? - Доріс стиснула шлейки рюкзака. З її волосся стікала вода і затоплювала спину, просякла майка прилипла до тіла. Щойно вона вийшла з літака, почався дощ. 

- Їх знайшли у вашій кімнаті на базі. І це лише мізерна частка. 

- Я їх не брала. Це не моє.

Агент скрушно похитав головою, кучма густого темного волосся впала йому між очі. 

- Боюся, нам потрібно вас затримати, - він передав упаковки одному з охоронців. Тоді вхопив її попід руку і притиснув до себе, незважаючи на вологу куртку. Його жорсткі вуса лоскотнули її вухо. - Якщо вони дійсно не ваші, вам немає чого хвилюватися. Ми підемо до шефа, а він вирішить, що з вами робити. Тут ніхто не викликає поліцію. 

Саме це її і непокоїло. 

- Можна хоча б речі залишити?

Він вибачливо похитав головою. Доріс швиргонула промоклий рюкзак в руки охоронцю, який вже розпростер обійми. Її повели геть, не закувавши в наручники, але під пильним наглядом, ніби якусь злочинницю. На шляху трапилось чимало агентів, і всі вони, хоч і були висококласними шпигунами, не могли замаскувати цікавість. Доріс човгала вперед і хотіла переламати шию кожному. 

Вони проминули лабораторію. При думці, що там, можливо саме в цю хвилину, сидить Джеймс Барнс, якого весь світ вважав давно загиблим серед снігу та льоду, її кинуло в жар. Вона ж дала собі обіцянку відтепер поводитися люб'язніше. 

Її завели до кабінету Штрукера. Виходила вона вже в сльозах. 

Тихо соплячи і абияк витираючись, Доріс пленталася куди ноги несли. Наступні два тижні її шлях обіцяв круто обминати базу і будь-який з її блоків. Від тих йобаних препаратів, які несподівано з'явилися під матрацом її ліжка, їй заборонили продовжувати робочу діяльність, хай би якою простою вона була. Із гупанням у скронях і вологими долонями вона поставила закарлючку, яка мало нагадувала власний підпис, на письмовій заяві про тимчасове усунення від роботи.