Шляхи до серця

Розділ 7

— Отже, Ви розібрались із цим приладом? — Веніамін подивився на дівчину.
— Так, дякую, — усміхнулася Сейліна. — Вибачте, що затримала.
Чоловік відмахнувся й пішов з палати, залишивши інтернку далі розбиратися з апаратурою. Дівчина дописала свої нотатки й вийшла. Її робочий день добігав кінця, тож вона полегшено видихнула й поспішила до ординаторської за своїми речами. У коридорі Сейліна побачила розгублену жінку, що оглядалась по сторонах. Дівчина підійшла до неї.
— Добрий вечір, можу чимось допомогти?
Жінка здригнулася й повернулась до інтернки. Вона огледіла її з голови до ніг й спитала:
— Де я можу знайти Сейліну Поліщук?
Дівчина відступила на крок, із підозрою дивлячись на жінку. Її фігура здавалася знайомою: високий зріст, широкі стегна, довге темне волосся... Проте Сейліна ніяк не могла згадати, де ж бачила її.
— А навіщо Ви її шукаєте?
— О, то це ти, — жінка привітно усміхнулася, і її сині очі загорілися. — Мене звати Єлизавета, можна про Ліза. Миро...слав сказав мені, що це ти побачила, як мене викрадали кілька днів тому.
— О, точно! Я ще думаю, чому Ви здалися мені знайомою, — вигукнула Сейліна. — Рада, що Ви в порядку.
— Можна на «ти», — махнула рукою Терен. — Сталося непорозуміння, але я все одно вдячна, що ти не проявила байдужість.
Поліщук усміхнулася.
— Нема за що. Будь-хто на моєму місці зробив би так само.
Єлизавета на секунду задумалася, потім знову подивилася на дівчину, усміхаючись.
— Повір, не всі б.
— У будь-якому випадку, з тобою усе добре. І це найголовніше.
Жінка кивнула.
— Проте я хотіла б віддячити чимось більш значущим. Хочу зробити невеликий презент. Даси мені свій номер? Я подзвоню тобі, коли все буде готове.
— Ой, не варто... — дівчина зам'ялась.
— Не відмовляйся, коли тобі пропонує подарунок спадкоємиця «Блакитного місяця», — хихотнула Терен.
Поліщук шоковано подивилася на жінку, огледіла її. Було помітно, що вдягнена Єлизавета недешево, та й усі прикраси були з дорогоцінних металів. Один пірсинг на її губі коштував, напевно, як рік навчання в медичному.
— Ти про фармацевтичну компанію?
— Так-так, саме про цей ґей-клуб, — відмахнулась Терен. — То даси свій номер?
— А, так, — отямилась Поліщук й дістала з кишені телефон.
Вони обмінялися номерами, і Сейліна поспішила до ординаторської. Вона не могла повірити, що зустрілася із представницею «Блакитного місяця». Ця фармацевтична компанія була відома навіть поза своєю сферою діяльності. Як мінімум, їхній спадкоємець, Ян Овсієнко, був досить медійною особистістю.
Дивуватися подібним зустрічам у «Білостепі», напевно, було не варто, але Поліщук було складно навіть повірити, що вона опинилася тут. Чи міг Мирослав Коваленко мати на увазі саме це, називаючи Єлизавету особливою? Спадкоємиця його найбільших спонсорів, очевидно, була особливою.
Проте забивати собі голову подібним Сейліна не вважала за потрібне, тож вона просто поспішила перевдягтися й попрямувати додому. Вона була до біса голодна.