Шляхи до серця

Розділ 5

Я народилася дочкою одеського мафіозі. Впливовий чоловік, мав досить успішний бізнес. Красуня-дружина, що має французьке коріння. Гроші, влада... Здавалося, у нього є все. Усе, чого ніколи б не отримали його діти.
Я народилася однією з ідентичних близнючок, була молодшою. І саме ця різниця в кілька хвилин стала вирішальною у нашому житті. Мама значно ослабла після пологів, і нашим вихованням займався батько... Мою старшу сестру він вирішив вчити як свою спадкоємицю. Вона ходила на тренування найманців, вивчала політику, з 8 років була присутня на усіх засіданнях мафії. Мене ж ростили як «принцесу» цього мафіозного клану. Завжди ідеальна вага, завжди ідеальна постава і мова, завжди ідеальна татова донечка. Лялька, частина інтер'єру, товар для свого батька... Жорсткі дієти, аби завжди бути в ідеальній вазі. Години тренувань ідеальної постави. Рани на руках після кожної неідеально зіграної ноти на фортепіано. Побиття батька за непокору. Я мала бути ідеальною жінкою. Тою, хто завжди коритиметься чоловікові. За будь-яких обставин, я лише гарна лялька для втіх: естетичних і сексуальних.
Мені було страшно дорослішати, бачити, як у дзеркалі змінювалося моє тіло, набувало своїх вигинів: таких, які недопустимі для ідеальної ляльки. Я не їла тижнями, іноді навіть відмовлялася від води. Якщо у цьому світі існував би хтось, хто ненавидів мене більше за мене... Це було б справді неочікувано.
Але зрештою я була всього лише дитиною, потім — усього лише підлітком. І як усі підлітки я закохалася вперше. У дівчину, дочку помічника мого батька. Вона була старшою на два роки і тренувалась разом із моєю сестрою. Її звали Уляна Іванова. І це ім'я було особливим для мене протягом усього мого життя... Бо саме воно стало моїм вироком. Уляна була розумною дівчиною, і здогадалася про мої почуття до неї. Вона розповіла про це особисто моєму батькові... Для якого було неприйнятним навіть думати про те, що жінка може мати вибір. І вона знала про це. Андрій наказав її батьку провчити мене, навчити справжній покірності. І він виконав наказ: зґвалтував. Уляна дивилася на це крізь привідчинені двері. Я бачила її посмішку. Вона насолоджувалася владою, якою мала. Їй подобалося відчувати себе кращою, впливовішою, сильнішою...
Моя сестра прибігла рятувати мене. Немов відчула... Хоча б краще цього не ставалося. Розлючений чоловік застрелив її. Але це дало мені можливість врятуватися. Я втекла, ховалася вуличками міста. Забралась на балкон якогось готелю, де мене й знайшли Владислав та Аліса. Владислав гінеколог, він одразу зрозумів, що зі мною сталося. Надав першу допомогу прямо в готелі, бо усі лікарні патрулювали люди Андрія. Наступного дня вони забрали мене до Києва й лікували там.
Я боялася людей, навіть прийомних батьків, хоч вони й любили мене більше за будь-кого іншого... Тіло загоювалося швидше за душу. Не довіряла нікому, відмовлялася йти в школу й батьки були вимушені наймати мені репетиторів. Через це після закінчення шкільної програми я два роки не вступала у жоден ВНЗ. У двадцять років я склала вступні іспити до французького університету й поїхала вчитися за кордон.
Провівши стільки часу поза тим середовищем, я зрозуміла, хто я. Ким я хочу бути, як хочу поводитися. Я перестала бути лялькою, стала особистістю. І я хотіла помсти. Я п'ять років розробляла свій план, батько допоміг мені найняти людей, які б слідкували за мафією. Я знала про кожну хвилину їхнього життя, усі їхні думки, плани... Я знала про них більше, ніж вони самі. Саме тоді я зрозуміла, що готова до активних дій, і повернулася в Україну. Зібрані мною докази всіх злочинів мафії поліція прийняла, й заарештувала всіх, до кого могла дістатися. Тоді я поїхала до Одеси вперше після втечі. Тоді я спостерігала, як руйнується імперія мого батька, я на власні очі бачила, як він вистрілив собі у голову при затриманні. Це було...справедливо. Хоча я б воліла довше бачити його страждання.
Уляна жила зовсім іншим життям. Через 6 років після моєї втечі вона переїхала до столиці, стала займатися боксом, згодом — тренувати спортсменок. В якийсь момент я навіть почала думати, що немає сенсу мститися їй. Можливо, вона вже спокутує свої гріхи, проте варто було мені дізнатися трохи більше... Я вирішила, що моя помста Уляні буде найжорстокішою.
Було нескладно зібрати докази її злочинів: відтоді, як вона стала працювати тренеркою, її підопічні часто отримували травми. Уляна змушувала їх брати участь у підпільних боях, а там немає жодних правил, навіть людність розчиняється у цій жазі крові. Деякі навіть отримували інвалідності після цих боїв. Її зв'язок з мафією теж було нескладно довести, тож вона отримала пристойний строк. Але у вироку Уляни не було того, що вона зробила зі мною: доказів не було. Тож я використала певні знайомства, аби пустити чутки колонією. Там не поважають тих, хто ображає беззахисних просто тому, що має владу, особливо якщо це пов'язано із сексуальним насильством. Над нею знущалися в камері, майже кожного дня жорстоко били. Вона потрапляла до лікарні, а коли поверталася назад до колонії... Бачила мене. Я приходила до неї кожного разу, коли вона проходила через своє пекло, кожного разу вона бачила моє обличчя. І моя бідолашна Уляна не могла відмовитися від зустрічі... Бо вона так сильно сподівалася, що до неї хоч раз навідається її люба Саша... Олександра Косач, її остання підопічна й дівчина. Вони розійшлися за тиждень до арешту Іванової. Не знаю, чи цікавилася Олександра тим, що сталося із Уляною, проте я точно знаю, що вона жодного разу не прийшла до неї. І це стало моєю зброєю. Уляна була у відчаї, вона благала мене перестати приходити до неї. Щоразу, коли вона проходила чергове коло пекла, я була поряд. Я була її катом. Зрештою, коли вона вчергове потрапила до лікарні, то покінчила життя самогубством. Це було у квітні. Потім я на місяць полетіла до Франції, аби вже публічно повернутися в червні.

***

Ян дивився на стіни невеликої кімнати, на яких були розклеєні різні фотографії, вирізки з газет, розруковані новини з електронних видань. Навколо них були записи, написані акуратним почерком Єлизавети, кожен крок її помсти. Серед фотографій чоловік побачив і кілька фото Олександри із якоюсь жінкою. Він одразу здогадався, що це була Уляна.
Емоції переповнювали Овсієнка. Він не розумів, як реагувати на побачене й почуте. Щось подібне він міг уявити хіба що в книжках чи фільмах, але перед ним стояла жінка, для кого це було життям. Лють за те, що ці люди зробили з нею, співпереживання її болю... Ні, він не міг відчути це сповна. Ніхто не міг. Це розслідування, цей план — усе виглядало божевіллям, одержимістю. Але Ян не міг змусити себе навіть подумати погано про Єлизавету. Йому було боляче, було образливо. Але він не міг засудити її.
Чоловік подивився на Терен:
— Чому ти не розповіла раніше?
— Невже це виглядає як те, про що я люблю говорити? — сумно усміхнулася жінка. — Я не хотіла втягувати й тебе в це. З моїм планом мені допомагав тато, навіть мама не знала. Допоки не почитала новини.
Ян із розумінням кивнув і подивився на фото Уляни та Олександри.
— Вона допомагала Івановій?
Терен заперечно похитала головою.
— Я теж думала, що вона може бути пов'язаною із темними справами Уляни, проте вона скоріше була однією з її жертв. Їй пощастило, що Уляна закохалась в неї і тому тримала у відносній безпеці. Хоча не знаю, чи можу назвати щастям, коли тебе кохає подібна людина. Хотілося б, аби Олександра ніколи не дізналася про те, чим насправді займалася Уляна.
— Співчуваєш їй?
— Напевно, — Єлизавета знизала плечима. — А ти співчуваєш мені?
— Я не можу співчувати тому, що ти пережила. Моє життя було занадто далеко від того жахіття. Я ніколи не зможу зрозуміти твій біль і твою лють. Мені шкода, що тобі довелося пройти через це, — Овсієнко підійшов ближче до Терен й провів рукою по її волоссю. — Але я на твоєму боці, Лізо. Завжди. Бо ми родина.
Чоловік обійняв Єлизавету. І їй здалося, що це саме те, що було їй потрібно. Розуміння, співчуття, довіра... Тепло іншої людини, прості, але такі потрібні обійми.
Вона невпевнено обійняла Овсієнка у відповідь, сховавши обличчя в його плечі.
— Дякую, Яне.