Шляхи до серця

Розділ 39

Жінка кинула дві паперові квітки на могилу. Вона подивилася на надгробок: приходити сюди кожного разу було якось дивно. Стояти над могилою людини, яку вона сама й вбила... Але Єлизавета не шкодувала про це. Не відчувала жодного жалю, лише спокій. Напевно заради цього відчуття вона і прийшла сюди: вона більше не має боятися тіней минулого, вони усі зникли глибоко під землею.

Позаду Терен почулися повільні кроки, які поступово наближалися. Вона просто хотіла проігнорувати цю людину, проте поряд із нею зупинилася жінка середніх років у чорній сукні, яку зазвичай носять монахині. Вона подивилася на Єлизавету, потім на могилу, і заговорила.

— Ви єдина, хто приходить до неї.

Єлизавета зітхнула.

— Хотіла б я більше ніколи не прийти сюди...

— Ви казали, що вона — ваше минуле. Напевно, Ви досі не готові відпустити його.

— На жаль, ви маєте рацію. Я приходжу сюди, аби нагадати собі, що моє минуле вже не наздожене мене, проте... — Терен відвела погляд від могили. — ...Не хочу говорити про це.

— Усе добре. Не всі слова мають бути сказані. Іноді їх має чути тільки Бог.

Єлизавета засміялася і подивилася на жінку.

— Вибачте, я не хочу образити Вас чи Вашу віру, але Боги — це не для мене. Я атеїстка.

— Але все одно приїжджаєте до монастиря. Щось Вас кличе сюди, і не тільки ця пані, — монахиня подивилася на могилу. — Вам не обов'язково вірити в Бога, аби він любив Вас.

— Але треба дотримуватися пари десятків правил, пробачати кривдників і не їбати жінок, — знизала плечима Терен і помітила як губи жінки невдоволено стислись. — Вибачте, все ж я не найкраща співрозмовниця на тему Бога.

Монахиня зітхнула, але нічого не сказала. Вона вирішила перевести тему.

— Гарний колір, — усміхнулася жінка.

— Га? — здивувалася Терен. — А, ви про волосся. Дякую.

Єлизавета була спантеличена тим, що її бірюзовий колір викликав подібну реакцію. Вона очікувала, що він скоріше обурить жінку, але була приємно здивована.

Настала незручна павза. Постоявши трохи поряд із Єлизаветою, монахиня пішла у сторону виходу з кладовища. Терен побачила, що вона несла повний кошик із сухою травою: жінка прибирала могили. Це і не дивно:  кладовище було для самотніх людей, яких і поховати не було де і кому, а на багатьох могилах навіть не було імен. Тому монахині найближчого монастиря доглядали за похованнями.