Шляхи до серця

Розділ 23

Мирослав подивився на екран смартфона. Там висвітилось ім'я головного лікаря «Блакитного місяця». Зазвичай Коваленко мав справу з Овсієнками, тож цей дзвінок був неочікуваним. Нескладно було припустити, що це стосувалося Єлизавети Терен. Чоловік взяв слухавку.

— Слухаю.

— Пане Коваленко, це Владислав Терен. Ваша юристка не зв'язувалась з Вами за останню годину?

— Вона з відділку дзвонила мені і сказала, що відвезе пані Єлизавету до Вас. Щось сталося?

— Коли саме це було?

Мирослав відкрив журнал дзвінків.

— Дві години тому. Що сталося, пане Терен? — чоловік повторив питання більш наполегливо.

— Ми із Павлом не можемо додзвонитися ані їй, ані Єлизаветі. Вони ще годину тому мали приїхати.

Мирослав насупився. Йому не подобалася вся ця ситуація.

— Олена на корпоративній машині, на ній є GPS-трекер. Я візьму дані в службі безпеки і надішлю Вам.

— Добре, чекатиму.

Коваленко кинув слухавку й вилетів з кабінету, ледве не збивши з ніг секретаря, який ніс йому папери.

— Мирославе Валерійовичу, що сталося? — спантеличено спитав той.

— Не зараз, — кинув директор і забіг до ліфта, який ледве не зачинився перед його носом.

Використавши картку директора, чоловік скинув усі попередні виклики і натис кнопку потрібного поверху. Працівники подивилися на нього.

— Це терміново, — зловивши їхні погляди, відповів Мирослав.

Сперечатися з директором ніхто не хотів.

Поки ліфт їхав, Коваленко кілька разів зателефонував Олені, але вона знаходилася поза зоною. Те ж саме і з Єлизаветою. Не встигли двері відчинитися, як Мирослава вже не було всередині.

У кабінеті служби безпеки «Білостепу» було порожньо. І Коваленко вже хотів перевернути тут все з ніг на голову, як начальник відділу підійшов до нього.

— Мирославе Валерійовичу, чим зобов'язані?

Чоловік подивився на нього і від одного погляду директора в начальника служби безпеки шкірою пройшли сироти. Коваленко натягнув на обличчя усмішку.