Шляхи до серця

Розділ 26

Яна сиділа біля відділку, виглядаючи машину Михайленко. Натомість приїхало авто Мирослава Коваленка. Щойно побачивши слідчу, Олена підійшла до неї.

— Привіт, — дівчина подивилася на Самойловську із надією, що та повідомить їй хороші новини.

— Привіт, — жінка подивилася на неї, розуміючи, що нічого нового вона сказати не може.

До них підійшов Мирослав, накидуючи на плечі Олени піджак.

— Тут прохолодно.

— Не варто, — дівчина намагалася зняти піджак, проте Коваленко поклав руки на її плечі, не даючи їй цього зробити.

Мирослав подивився на Яну, якій явно не подобалася побачена сцена. Але жінка з усіх сил намагалася це приховати.

— Доброї ночі, пані Самойловська, — чоловік кивнув, вітаючись.

— Можна просто Яна, — вона усміхнулася і подивилася на дівчину. — Зрештою, ви ж з Оленою друзі.

Михайленко трохи зніяковіло відвела погляд і скинула руки чоловіка з плечей. Вона поспішила змінити тему:

— Я можу побачити їх?

Яна похитала головою.

— Не впевнена, зараз ще проводять розтин. Тому я і хотіла, аби ти приїхала зранку.

— Я не зможу заспокоїтися, доки не побачу їх на власні очі.

Самойловська задумалася.

— Я спитаю, чи можете ви прийти на впізнання тіл. Сподіваюсь, розтин вже закінчують.

Жінка відійшла на кілька кроків, телефонуючи комусь. Олена торкнулася пальцями долоні чоловіка, бажаючи взяти його за руку. Мирослав стис її долоню у своїй, нахилився до дівчини, прошепотівши їй:

— Все буде добре. Я поряд.

Михайленко кивнула і відпустила руку чоловіка, побачивши, що Самойловська повертається до них.

— За двадцять хвилин ви зможете зайти на впізнання.

— Дякую, Яно.

— Будь ласка, Олено, — вона поклала руку на плече дівчини. — Не впадай у відчай, усе ще є шанс, що це не вони.

Михайленко кивнула, потім подивилася на Коваленка.

— Мирославе, можеш залишити нас ненадовго?

— Впевнена?

— Так, будь ласка.

Чоловік кивнув і пішов до машини, аби по-людськи припаркувати її. Олена подивилася на Яну, яка не відривала від неї свого погляду.