Шляхи до серця

Розділ 2

Єлизавета зупинилась перед дверима кабінету, уважно вивчаючи табличку. Вона кілька разів перечитала напис: «Виконуючий обов'язки директора Мирослав Валерійович Коваленко», роздумуючи над своїми подальшими діями. Зрештою, вона просто розвернулася на підборах, йдучи назад, проте за її спиною відчинилися двері.
— Пані Єлизавето? — прозвучав здивований чоловічий голос.
Жінка приречено зітхнула й обернулася. Перед нею стояв директор, вдягнений у чорну сорочку із тонким вирізом від плеча до протилежної пахви, що відкривав частину ключиці та грудей. На кілька секунд Терен навіть задивилась, але швидко прийшла до тями.
— Добрий день, пане Мирославе, — вона усміхнулась.
— Ви хотіли щось?
Єлизавета задумалася, через кілька секунд коротко відповіла:
— Ні.
Директор спантеличено дивився вслід жінці, яка поквапилась до ліфтів. Він повільно пройшов тим же коридором, зупинившись поряд із нею. Між ними настала гробова тиша. Терен сильніше притисла до грудей теку, ніби тримала в руках найцінніший скарб. Мирослав подивився на неї, з першого погляду визначивши, що тека була явно не з компанії: на них усіх було відповідне гравіювання. Він перевів погляд на ліфт.
— Тоді що Вас привело сюди?
Єлизавета ще сильніше притисла до грудей теку, ніби намагаючись сховати її у собі. Вона виглядала зовсім невпевненою, немов маленька дитина, що вперше зробила аплікацію й соромиться її. Чоловік, спостерігаючи за нею, усміхнувся:
— Покажете?
Жінка подивилась на нього, кілька секунд роздумуючи. Потім вона все ж простягнула теку директору.
— Це лише прототип, я не думаю, що він вартий уваги.
Мирослав розкрив теку, в якій побачив кілька креслень апарату для перекачування крові. Це був такий собі протез серця. Він відрізнявся від вже існуючих способом своєї дії. Відповідно до записів Єлизавети, цей метод мав у рази підвищити продуктивність протезу. Звісно, як досвідчений фахівець Мирослав бачив у її роботі недоліки, проте вона й справді була варта уваги.
Двері ліфта відчинилися. Чоловік пропустив Терен уперед і зайшов слідом за нею, усе ще вивчаючи її креслення. Помітивши, що вони вже біля потрібного поверху, Єлизавета простягнула руку до теки, випадково торкнувшись пальцями долоні чоловіка. Він підняв погляд на жінку, зустрівшись з її занепокоєними очима.
— Я можу забрати? — спитала вона.
— Якщо дозволите, я б хотів детальніше ознайомитися із Вашими записами.
— Я б хотіла для початку вдосконалити...
— Пані Єлизавето, — перебив її Мирослав, — цей прототип вже є прекрасною роботою. Тож дозвольте мені виявити до неї професійний інтерес, — він усміхнувся.
Терен опустила руку.
— Як забажаєте.
Двері ліфту відчинилися на 3 поверсі, і жінка вийшла. Усередину зайшло кілька працівників, вітаючись із директором. Чоловік був вимушений відкласти вивчення записів Терен на деякий час.
На першому поверсі на Мирослава чекав секретар. Директор віддав йому теку й попросив покласти на його стіл, а сам пішов до зали очікування. Там він побачив двох чоловіків, що сиділи на дивані. Один з них, молодший, світловолосий молодик, закинувши ногу на ногу, пив чай і про щось незадоволено розповідав своєму компаньйону. Від нього ніби линула якась невгамовна енергія: здавалося, однією своєю енергією він може надихати інших на неймовірні звершення. Цей чоловік був із тих людей, яких завжди люблять оточуючі, і ти з першого погляду розумієш це. Інший, старший, мав вуса й короткі темні кучері. Він був не дуже зацікавлений у розмові, явно вже втомлений вічними скаргами свого співрозмовника. Цей чоловік випромінював сарказм одним своїм виглядом. Він ніби ставив під сумнів навіть те, що Земля кругла, і робив це без слів, одним своїм виразом обличчя.
Обидва чоловіки були вдягнені у ділові костюми, однак перший надавав перевагу світлим кольорам, натомість другий — класичним темним.
— Вітаю, пане Яне, пане Павле, — Мирослав сів на диван навпроти чоловіків.
— О, Мирославе, вітаю, — широко усміхнувшись, молодик потягнувся за рукостисканням. Його компаньйон мовчки зробив те саме.
— Тож, що Ви хотіли обговорити? — директор подивився на своїх відвідувачів.
Темноволосий чоловік уже було відкрив рота, як його миттю перебив інший:
— Та ну, Мирославе, не варто бути таким серйозним. Вип'єте з нами чаю? — він вказав рукою на чашки, які їм люб'язно принесла адміністраторка.
— Не думаю, що маю на це достатньо часу, пане Яне.
— Тоді давайте поговоримо про справи за чашкою чаю, — усміхнувся чоловік. — У Вас він дуже смачний, може, мені варто частіше навідуватися?
Ян засміявся, на що Павло закотив очі, і заговорив сам:
— Ми тут щодо подальшої співпраці. Через зникнення пані Адріани та пані Катарини, ми припускаємо, що надалі доведеться мати більше справ із Вами.
— Ви натякаєте на те, що їх не знайдуть? — Мирослав із підозрою подивився на чоловіка.
— Просто намагаюся бути об'єктивним. Вони зниклі безвісти вже більше кількох місяців. Який шанс, що поліція знайде їх живими, якщо взагалі знайде?
— Я намагаюся думати більш позитивно, — втрутився Ян. — Проте наразі ми маємо справу із Вами, тож давайте зосередимося на актуальних питаннях.
Мирослав не став більше сперечатися.
Його відвідувачем був заступник директора фармацевтичної компанії «Блакитний місяць» — Ян Овсієнко. Його батько, генеральний директор, вже потроху передає свої справи в руки сина, тож він зараз на піку своєї популярності. Разом із привабливою зовнішністю і молодим віком, Ян став зіркою різноманітних видань. Проте чоловік не дуже цим турбувався й жив своє життя на повну.
Чоловік, що прийшов разом із Овсієнком, був юристом компанії — Павлом Стельмахом. Однак зазвичай його називали нянькою Яна. Він був трохи старший за свого начальника, приблизно одного віку з Мирославом. За чутками, працювати в компанії Овсієнків почав одразу після університету, і тоді вже став особистим помічником юного Яна. Згодом його підвищили до юриста компанії, проте від роботи із Яном той не відмовився. Про них ходило багато чуток, але жодні з них не підтвердилися, тож допитливі спостерігачі за життям багатіїв надають перевагу називати їх одвічними компаньйонами.
Компанія «Блакитний місяць» була бізнес-партнером «Білостепу», вони свого часу багато інвестували в розвиток технологій Адріани, Катарини та Мирослава. Наразі ця співпраця була вигідна обом сторонам, оскільки «Блакитний місяць» має дочірню компанію — приватну клініку. Однак, коли «Білостеп» тільки починав, ніхто не вірив у їхні винаходи, і спонсорство фармацевтичної компанії стало для них благословенням. Відтоді у них дуже тісна співпраця, особливо з того часу, коли на території науково-дослідницького центру була відкрита й приватна клініка, що спеціалізується на протезуванні. Цей проєкт також став успішним, що значно збільшило прибуток «Білостепу».
Мирослав, як виконуючий обов'язки директора, наразі мав дуже багато справ, пов'язаних із «Блакитним місяцем». Тому уникати зустрічей із їхніми представниками він не міг. Зникнення директорок, Адріани Лихо та Катарини Баранець, значно підривало становище компанії, і чоловік, як їх давній друг і колега, не міг занапастити роботу всього їхнього життя.
Розмова із Яном і Павлом була досить базова, вони обговорили загальні питання щодо співпраці та інвестицій. Інші важливі питання було вирішено обговорити пізніше, вже у присутності фінансового директора та юристів.