Шляхи до серця

Розділ 33

Мирослав розплющив очі. Все ще було складно дихати, у грудях нило... Він налякано торкнувся їх і полегшено зітхнув: усе, що він бачив, було лише сном... Жахіттям, яке переслідувало його останні тижні. Кожного разу, заплющуючи очі, він бачив один і той самий сон. А після пробудження почувався навіть втомленішим. Оточуючі вже почали помічати синці під його очима, особливо сильно за це переймалася Олена. Вона нічого не казала, але її занепокоєний погляд був більш ніж красномовним.

Мирослав піднявся з ліжка й подивився на електронний годинник. На диво пройшло доволі багато часу, і вже вечоріло, а от за відчуттями чоловік ніби весь цей час розвантажував вагони. Коваленко втомлено потер перенісся й на ватних ногах підійшов до дзеркала. Він явно зблід та й мішки під очима видавали тижневу втому. Проте спати чоловікові не хотілося: він не бажав знову бачити те жахіття.

Мирослав нахилився до комоду, дістаючи з нього таблетки. Серце досі неприємно нило. За кілька хвилин таблетка подіяла і Коваленко зміг зробити глибокий вдих. Він роздивився кімнату: усе навколо все ще здавалося нереальним. Поступово до реальності його повертав звук дощу, який бив краплями по підвіконню. Чоловік підійшов до вікна й подивився на сумний пейзаж: затягнуте сірими хмарами небо, будівлі, що сховалися за   ковдрою з крапель... Але у цьому було щось надзвичайно заспокійливе: звук крапель по склу, шум поривів вітру, приглушені тінню кольори міста. Мирослав любив дощ, бо він відчував, ніби вода змиває за собою всі гріхи людства. Усі хвилювання зникали разом із дощем, і життя переходило у нову фазу, очищену від усього зайвого.

Коваленко стояв так доволі довго, спостерігаючи за життям, сповільненим грозою. Немов отямившись, чоловік подивився на час. Ще було не занадто пізно, тож він вийшов з номеру та постукав до дверей сусіднього. Йому відчинили доволі швидко. Олена виглядала втомленою, але явно збадьорилась, побачивши чоловіка. Одягнена вона була в той же костюм панди.

— Миро, чим зобов'язана? — здивовано запитала вона.

Дівчина одразу помітила доволі втомлений вигляд Коваленка, тому занепокоєно дивилася на нього. Вона торкнулася рукою його щоки.

— Ти дуже блідий.

Долоня її була холодною і Мирослав накрив її своєю рукою.

— Мучає безсоння, — відповів він, ніби це були дрібниці. — Можу зайти?

— Звісно.