Шляхи до серця

Розділ 35

Я завжди відчував себе самотнім. Дитина, не потрібна своїм батькам, хлопчик-аутсайдер серед однолітків. Я завжди був іншим, завжди зайвим.

Мої батьки мали важкі часи, коли я народився. Емігранти, які потрапили до України незадовго до повномасштабної війни. Справи йшли погано, їхати не було куди... Їхній маленький бізнес із кафе азійської кухні ледве тримався, щоб не піти в мінус. На мене завжди не було часу, а проблеми в роботі були важливішими за дитину.

Мені було 5, коли я дізнався, що був небажаною дитиною, а грошей на аборт не вистачало. Мати сказала це мені, звинувачуючи в усіх їхніх проблемах. Батьки чомусь вирішили, що зможуть виховати дитину, але занадто переоцінили власні можливості. Для них я був лише нагадуванням про їхні складні часи. Зайвим тягарем.

Коли я пішов до середньої школи, то справи батьків нарешті стали йти краще. Їхнє кафе стало популярним у соцмережах, у тому числі завдяки постам із їхнім маленьким сином. Чи був я цією маленькою зіркою інтернету? Звісно, що ні. Вони робили контент, використовуючи мого молодшого брата. Він був улюбленою, запланованою дитиною, яка народилася, коли я пішов у перший клас. А я... Був пробною версією для їхнього батьківства. Видно, їм не дуже сподобалося, але захотілося спробувати ще раз.

У 7 класі я вже став відверто зайвим у цій родині. Аби позбутися тягаря, батьки відправили мене вчитися до школи-інтернату. Я бував удома лише на канікулах, навіть не кожних вихідних батьки приїжджали до мене. Їм не було до мене справи, як би сильно я не старався бути для них хорошою дитиною. Їм було все одно, якщо я був слухняним чи добре вчився. Якщо я старався виглядати для них добре, підтримувати у складні часи. Я просто був небажаною дитиною... Усе своє життя.

Коли мені здавалося, що опинитися подалі від байдужих батьків було найкращим розкладом, світ нагадував мені, що я помиляюсь. Діти жорстокі, іноді навіть занадто. Якщо батьки залишали шрами на моєму маленькому серці, то діти з інтернату добре подбали про шрами на тілі. Я пам'ятаю кожен із них. Пам'ятаю, як мене душили, як тягали за волосся коридором. Пам'ятаю байдужі погляди вихователів, коли я весь у крові й сльозах приходив до них... «Не можна псувати репутацію закладу, бо тоді бюджет виділить нам менше грошей». О так, Галино Василівно, думаю, ваш будинок в Іспанії отримав їх достатньо.

Моєю першою віддушиною став коледж. Я втік зі школи одразу, як з'явилася така можливість. Після 9 класу я вступив до військового коледжу й жив у казармах. Насправді тамтешній режим мало чим відрізнявся від того, який був в інтернаті, тож мої однокурсники тільки й дивувалися, як я так легко пристосувався до цих умов. У коледжі я отримав краще ставлення, але досі не сильно горів бажанням спілкуватися з кимось. Друзів там я собі не знайшов. Проте ставилися до мене вже набагато краще. Окрім нетактовних жартів про мою тілобудову та національність, мої однокурсники були дуже навіть доброзичливими. Принаймні на той момент я вважав їх такими.