💜 Новенька 💜

Розділ 18 ☕

День почався добре. Я прокинулася відносно рано. Зараз я направлялася до школи. Небо леть освітлювало сонце, та всеж абмосфера була чудова. Навколо панувала тиша. Її порушував лише гуркіт машин, що час-від-часу пройжали повз.
Я прямувала до школи максимально відлюдницюкими вуличками. Враховуючи те, що я вийшла з дому навіть занадто рано, у мене був час для того щоб трішки заблукати. Я продовжувала і далі рухатися по невідомим мені досі вулицям, сподіваючи вийти в потрібному місці. Аж раптом щось схопило мене ззаду за плече. Це було настільки страшно та неочікувано, що я навіть було замахнулася ліктем, допоки не вгледіла світлого чубка.
Сині очі хлопця дивилися на мене із здивуванням. Я встигла зупинити руку, саме вчасно щоб не вдарити його.
- Ей, Кет ти чого ?
- Пейтон, що ти тут робиш ? - напевне надто різько запитала я.
- Я снідав, аж коли побачив у вікні тебе, думав привітаюся, а ти зразу бити, - ображено промовляв хлопець, хоча його посмішка та очі-бісики говорили завсім про інше.
- Вибач, - сухо промовила я, піднявши погляд на його обличчя.
- Ну якщо ти вже тут, не хочеш кави ? - запропунував приятель.
- Хм, ну можна, тільки у мене не вистачить грошей, - я обмацала кармани руками і зрозуміла, що забула гаманець.
- Це взагалі не проблема, - Пейтон обійняв мене за плечі та повів до входу в кафе, - Ходімо.
Ми зайшли в кафе. Тут було просто, але затишно. Людей майже не було, а ті хто були, спокійно займалися своїми справами не зважаючи на решту. Бариста обережно протирав чашки, а з колонок долинала тиха, приємна музика.
Ми сіли за білий, невеличкий стіл.
- Що хочеш ? - запитав хлопець.
- Ну напевне лате, айс лате.
- Айс лате ? Окей, - говорив Пейтон ніби до себе. Хлопець рушив до барної стійки та щось промовив баристу. Той вбив щось на ком'ютері, розрахував хлопця та дав номер.
Повернувшись Пейтон почав розмову, ми говорили за все та ні про що водночас. Пройшло не так і багато часу, коли мені принесли замовлення. Разом із стаканом кави, мені принесли мисочку з шоколадним печивом.
- Це мабуть тобі, - почала я пересувати мисочку хлопцю.
- Ні, - він зупинив тарілочку та відсунув назат, - Це тобі.
Я лише здивовано усміхаючись подивилася на хлопця.
- Давай давай, їж, - усміхнувся хлопець.
Я почала наминати. Кава приємно розливалася моїм тілом.
- Слухай, а з ким ти йдеш на осінній бал ? - почав Пейтон.
- Та ні з ким, - з повним ротом мовила я.
Це усміхнуло хлопця і він всміхаючись підвів очі і дивився прямо в мої, схиливши підбаріддя на руку.
- Не хочеш піти зі мною ?
Я подавилася печенням і закашлялась. Схоже перелякалася не лише я. Пейтон митю перестав посміхатися та гамселив мене по спині аж доки я не махнула рукою " не треба". Хлопець перелякано дивився на мене. Я перестаоа кашляти.
- Все добре ? - стурбовано запитав він.
- Т-так, - видушила з себе я.
Хлопець пегшено посміхнувся. Та не виглядав вже таким казковим як декілька секунд тому. Мить втрачено.
- "Тільки я могла подавитися в такий чудовий момент", - подумки поскаржилася на себе я.
За кілька секунд напруга впала, я пережувала їжу.