💜 Новенька 💜

Розділ 29 🍟

Ми не довго їхали містом. Можливо, тому, що це був ранок суботи. Вулиці були напів-пусті. На вулиці вже було доволі прохолодно, хоча зима в Каліфорнії досить м'яка. І хоча мене насторожив той факт, що при зустрічі він мене не поцілував "Може я все не правильно зрозуміла ?" подумала я. Та все ж не стала звертати на це увагу.
- У вас є сніг ? - вирішила запитати я у хлопця.
Він зовсім не очікував саме цього питання, але швиденько відповів:
- Ні, у нас тепла зима, порівняно з іншими штатами, - пояснив він. - А де ти жила до того, як переїхати сюди? - запитав хлопець.
- В Нью-Йорку, - відповіла я.
- Ого! І як там? - захоплено питав Пейтон.
- Ну-у-у, - я думала про що саме казати, адже і дурню зрозуміло чим відрізняються місто мільйоник та невеличке містечко під Каліфорнією. - Прикольно, - лише сказала я. - Є відговорка на випадок того, якщо запізнився, - раптом згадала я.
- Яка? - підсміюючись запитав Пейтон.
- Пропки.
Ми обоє переглянулися і засміялися.
"Боже, як же давно я там була" - промайнуло в мене в голові. Я й справді звиклася з життям в невеличкому містечку. Ніби моє життя в мегаполісі було сном.
- Ми приїхали, - вирвав мене з роздумів хлопець. Він відщипнув ремінь безпеки. Я саме збиралася виходити, коли...
- Ей, зажди, - ніжно промовив Пейтон посміхаючись.
Я повернула голову в його бік. Скориставшись цим хлопець ніжно взяв мене за щоку та притягнув до себе. Він дивився мені в очі, ніби впевнювався в тому, що я не проти, а тоді - наші вуста зімкнулися.

Ми сиділи в кафе. Це було зовсім не якесь новомодне, круте кафе, радше навпаки. Стіни прикрашали старі, потерті шпалери. На меблях були помітні рубці, що свідчило про їх вік. Навіть світло було жовтуватим і тьмяним. Незважаючи на це, кафе було приємним та атмосферним. Персонал хоча й був одягнутий в старомодну форму, але вона була чистою та доглянутою.
Ми сіли за один з столиків з диванами. Поки я уважно оглядала інтер'єр - нам принесли меню. Дівчина чемно поклала перед нами дві книжечки та повернулася до барної стійки.
- Що хочеш ? - запитав Пейтон.
Я швиденько оглянула меню та дійшла висновку:
- Чізбургер та полуничний мілк-шейк, - проказала я.
- Окей, мені теж саме та картоплю, - посміхнувшись сказав він.
Зробивши замовлення ми почали говорити:
- Я вибрав саме це кафе, тому що..., - почав хлопець, - воно для мене особливе, - він зробив паузу. - Колись, тут працювала моя бабуся і ми з батьком часто її навідували, а заодно і їли, - розповідав Пейтон. - Зараз її вже немає, - хлопець затнувся, - але я не можу перестати сюди ходити, - нарешті закінчив він.
Я помітила, що розповідь далась йому не легко, але я була вдячеа за його сміливість.
- Я тебе розумію, - нарешті вичавила я. Гіркий клубок почав підкочуватися до горла, але я мужньо стрималася.
Хлопець лише легенько посміхнувся і не задавав зайвих запитань.
За кілька хвилин нам вже принесли замовлення і їжа справді виявилась дуже смачною. Ніби приготовані, ще в ті далекі часи, коли бургери були цілком нормальною їжою, а не напівфабрикатами. Як і мілк шейк, що просто ніжно танув в роті. Дотого ж, розбавилось усе ще й нашою з Пейтоном веселою грою: ми або смакували їжу іншого, або годували картоплею фрі одне одного, паралельно замащюючи носи в соус.
Коли ми нарешті перестали сміятися я нарешті взяла одну картоплинку, що виявилася досить довгою. Взявши дорота лише кінчик, я обернулася на поклик хлопця:
- Кет
Він легенько схопився за протилежний кінець картоплі і тепер між нашими губами було всьо якихось 4 сантиметра картоплини. Пейтон впевнено підсував губи блише - відстань скорочувалася. Тоді те ж саме зробила і я. А за мить наші губи вже зійшлись в ніжному поцілунку. Коли ж ми нарешті відірвались одне від одного, Пейтон сказав:
- Завжди мріяв так зробити, - сказав він усміхнено з вологими губами від недавнього поцілунку.
Я на це також посміхнулась і продовжила, вже без поцілунків, спустошувати тарілку.