💜 Новенька 💜

Розділ 17 ☺

Ми з Пейтоном намагалися співати, але всього лише під один музичний інструмент щось робити було важко. Тому ми вирішили - краще зібратися завтра.
- Ну все папа народ, - мовив Марк. Ми обійнялися і він вийшов з студії.
- Я напевне теж вже іду, - сказала я запхавши руки в задні кармани джинсів.
- Я підвезу, - не відводячи погляду від монітору сказав Пейтон.
- Слуха-ай, - протягнувши почала я, - ти не хотів би додати ще одну гітару ? Джейк міг би бути на басі, я ж теж граю на гітарі, - продовжувала я не відводячи погляду від електричної гітари друга.
- Так я пам'ятаю. Якщо хочеш..., - відповів Пейтон не відриваючись від монітора.
- Там щось важливе ? - обережно запитала я.
Хлопець кілька секунд мовчав, а тоді усміхнувся і підвів погляд.
- Ми виступаємо на осінньому балі.
- Ми ?! - непевно викрикнула я.
- Так ми, - впевнено промовив хлопець закривши ноутбук.
Хлопець почав метушитися кімнатою та швиденько збирати свої речі.
- Ти проти ? - на секунду Пейтон відволікся від своєї справи та подивився на мене.
- Та ні, просто, я думала це все буде якось, хм.... довше, - вела я.
- Ну може і було б, якби не твій голос, - промовивши це, він підійшов до мене впритул, - Він неймовірний, Кет.
Мене охопило дуже дивне почуття. Воно настільки приємне і лячне в одночас. Це слово навіювали мені сумні, трагічні спогади. Все тіло проймав холод. Але в цей ж час мене охопило неймовірне тепло з середини. Я б навіть сказала жар. Мені було так спокійно просто дивитися в його очі. Просто стояти біля нього поруч. Що здавалося ніби це один з найкращих моментів в моєму житті.
Хлопець на мить митнувася полядом до моїх уст. Він облизнувся та легенько закусив нижню губу та підвів очі. Тепер вони дивилисся прямо мені в вічі. Я не впримала погляду його хитрих зелених, мов весняна трава очей та відвела погляд. Чарівна мить втрачена. Ми обоє оговтались від хвилинного мовчання. Пейтон спокійно рушив вперед до ворід репетиційки. Біля самого виходу він всеж обернувся :
- Ти ідеш ?- запитав хлопець.
- Еее, так, - я підірвалася з місця і погнала то вхідних дверей.

Додому ми їхали з суправоді жартів та розмов. За цей короткий час ми, чомусь, сильно зблизились. Між нами ніби існувала якись особливий зв'язок. Ніби ми розуміли одне одного з пів слова.
Ось Пейтон припаркувався трішки далі від мого дому. Блище ставати було небезпечно через мою маму.
- Ну все, до завтра ? - сказала я, намацуючи дверну ручку.
- Стій, - Пейтон обережно торкнувся моєї руки, - Ти знаєш про осінній бал ?
- Так.
- Ти вже маєш пару ?
- Ні, - відповіла я, - Та я взагалі не думала іти, але якщо таке діло...
На обличчі хлопця засяяла щира посмішка. Тепер його щоки прикрашали ямочки.
Ще кілька секунд ми просто дивилися одне на одного. Це було так ніяково, але в той ж час, так начхати на ту ніяковість. Є лише його сині сяючі очі.
- До завтра, - я перервала нашу мовчанку.
- А, так , - мов отямився, Пейтон прибрав свою руку та відхилися на своєму кріслі. Я відчинила дверку та ступила на бордюр, закриваючи її за собою. Хлопець посигналив мені, натомість я помахала рукою і машина рвонула в кінець вулиці.

Я вже лежала в ліжку. Мою голову ніяк не полишали дивні думки. " Чому я так чекаю наступної зустрічі з ним ? Чому біля нього мені так комфотно ? Чому його доторки такі приємні ? "
- Це ж не може бути..., - промовила я вголос, але так і не завершила фразу. Я боялася її завершеня. " А що як це справді так ? " Я ще кілька секун повагалася, дивлячись в темну стелю та повернулася на бік :
- Це все дурня, - усміхнулася я та заплющила очі.
І хоча як я не намагалася не думати про це, або переконати себе в зворотньому, серце казало одне - це ....