💜 Новенька 💜

Розділ 14 🧚🏼

Майже всі розійшлися. В студії залишилася лише я та Пейтон. Хлопець хотів ще раз повторити пісню.
Ми співали: один раз, ще і ще. Без музичного супроводу. Просто голос. Слова.
Я перервалася напівслова. В мене задзвенів телефон. Я піднялася з стільчика та підбігла до телефону знявши його з зарядки.
- Кетрін ти де ? - почала моя мама після того як я провела пальцем по екрану.
- Я...е-е-е... Я з друзями гуляла, - на ходу вигадувала я. Тримаючи телефон плечем я оглянула кімнату в пошуках годинника. Його тут не було. Я благально глянула на Пейтона, жестикулюючи руками вказуючи на зап'ястя. Типу " яка година ".
- Чому так довго ?
- Та-а, я, - хлопець вказав на екран свого телефона. 20:00 ЩО ?! - Я якраз вже на шляху додому.
- Якщо тебе не буде через двадцять хвилин..,
- Я встигну, - перебила я маму похапцем збираючи речі.
- Чекаю
Вона кинула слухавку.
І як же час міг так швидко пролетіти. Через відсутність вікон я взагалі не помітила, що сонце вже давно закотилося за обрій.
- Ти куди ? - побачивши те, як я похапцем вдягаю куртку запитав Пейтон.
- Мені треба швидко додому. Інакше матиму великі проблеми.
- Так, я можу тебе відвести. У мене є машина.
- Серйозно ?
- Так, - відповів хлопець вдягаючи худі.
За кілька секун ми вже стояли на вулиці, Пейтон закривав гараж.
Тоді ми в швидкому темпі пішли до його машини. Вона була припаркована за кілька десятків метрів від студії.
Машина була чорного кольору. Це нажаль все, що я змогла розгледіти в темряві.
Салон був з приємної світлої шкіри. Хлопець швидко завів машину та виїхав на дорогу.
- Тобі куди ? - запитав він глянувши на мене.
Я бігом продиктувала адресу. Наступні кілька хвилин ми їхали мовчки.
Дорога до мого дому була не така вже й коротка, приблизно 15 хвилин.
Ми зупинилися на, коли світлофор засяяв червоним. Хлопець зняв руки з керма та глянув на мене :
- Чому ти не сказала мамі правду ? - усміхнувшись запитав він.
- Їй не можна знати. Вона забороняє мені мати, щось спільне з музикою, - сухо відказала я та відвела погляд в бокове скло.
Пейтон, зрозумівши, що бовкнув зайвого, ще кілька секунд подивився на мене, промовив техеньке "вибач" та повернув руки на кермо.
- Нічого, - відповіла я.
Ми продовжували їхати. Знову мовчки. Через декілька хвилин ми вже їхали моєю вулицею. Дорогу леть освітлювали тьм'яні ліхтарі. Де-інде проходили люди.
- Зупинись трішки дальше, - попросила я.
- Тут ? - хлопець вказав на жовту, невеличку хатинку, що знаходилась якраз за дві хати від моєї.
- Так.
Хлопець пригальмував, вивернув кермо та припаркувався. Він зняв руки з керма та подивився на мене. Прямо в очі. Його були такими блакитними, такими чистими.
Легко посміхнувшись він промовив :
- До завтра
Я лише кивнула головою теж посміхнувшись. Ще кілька секунд ми так і сиділи, а тоді... Я змусила себе відвернутися. Відкрила дверку та поспішила додому.

***
- Мама я дома, - прокричала я роззуваючись.
- Добре, іди за стіл, - відповіла з кухні мама.
Через кілька хвилин ми всі дружно сіли за стіл і почали смакувати те, що приготувала мати. Сьогодні вона мала хороший настрій. Ми в хорошому гуморі жартували та обговорювали минуле.
- Мам, а ти чогось не знаєш про мою сестричку, - почала Лілі, хитро дивлячись прямо мені в очі.
- Зажди секунду, я принесу гаряче, - мама побігла на кухню і саме вчасно, адже тільки що могло статися необоротне.
Звичайно я зразу зрозуміла, що хоче сказати це маленьке стерво.
Я нахилилася до сестри і притягнула їі за комір до себе.
- Знадчить так. Якщо ти скажеш хоча б слово, - пошепки, агресивно почала я, - то твої подруги-стервочки тут же дізнаються хто ми одне одному. Я думаю їм це не сподобається, - я лютуючи дивилася їй в очі. Зараз вона була маленьким переляканим ягням. Хоча, ще хвилину назат готова була мене буквально "вбити".
- Ти мене зрозуміла, - я приянула сестру ще блище до себе.
Вона швидко кивала головою. Я митю випустила її комір. Через 2 секунди в кімнаті з'явилася мати. Вона просто блещала щасттям. Це буває так рідко.
В цей момент мені стало ії по справжньому шкода. Той час був переломним для всіх. Вона знайшла розраду в роботі і я її за це не виню. Ми з сестрою виховували одне одного самі. І що з нас виросло ? Ми ненавидемо одне одного. А мати про це навіть не знає. Вона заробляє гроші для нас, вона нас любить. А ми ?
Вона заслуговує на кращих доньок.
- Що ти хотіла сказати Лілі ? - запитала мати.
Сестра дивилася в тарілку порпаючи салат виделкою :
- Нічого такого.
Я лише усміхнулася і накинула собі в тарілку теплої картоплі.