Випробування життя |18+

Глава 18

Що це, чорт побери, тільки що було? Пройшло вже декілька хвилин, а я все не могла вгамувати тремтіння по всьому тілу. Серце стукало так навіжено, ніби я пробігла сто кілометровий марафон. Зразу після свого монологу Ітан сів на мотоцикл і з характерним звуком поїхав в невідомість. Я ж стояла на тому самому місці та дивилася на небо через вікно, щоб хоча б якось зрозуміти сформовану ситуацію.

Хтось видалив всю інформацію про нас. Я впевнена на сто відсотків, що це якимось чином пов’язано із смертю мами. Можливо, хтось скаже, що я зациклена на минулому. Потрібно жити теперішнім, в моменті. Але я скажу, що для мене це важливо! Без проясненого минулого не буде ні спокійного теперішнього, ні, тим більше, майбутнього, оскільки ми самі його будуємо за допомогою минулих спогадів, невдач і перемог.

Тому я не відступлю, бо відчуваю-я на правильному шляху! Навіть якщо ця правда буде коштувати мені життя…

Але перше-потрібно йти з цього дому. Я вийшла з кабінету та почала спускатися на перший поверх, паралельно шукаючи номер таксі. Взувшись я відкрила двері і не озираючись пішла до виходу з двору.

—Міс, бос наказав відвести вас по адресу проживання.—холодний, як робота, голос змусив мене зупинитися. Один із його охорони зустрів мене коло виходу та кивнув  в сторону, боковим зором я побачила, чорного Мерседеса
G-Class.

—Я викличу собі таксі.—навіть не поглянувши в ту сторону я обернулася в протилежний від них бік і досить швидким темпом почала набирати номер таксі.

—Це мій наказ! Давайте Ви спокійно сядете в машину і я Вас в цілості та збереженості доставлю додому.—чортовий Роджерс! То каже, щоб я трималася від них подалі, то бере і сам примусово садить у машину свого охоронця!

Домовитися варіанту не було. Вони зроблять все, що скаже їм їхній бос. Тому я розвернулася і впевненими кроками пройшла до машини.

Охоронець, ім’я якого я й не хотіла знати, відкрив мені двері, пропонуючи сісти на заднє сидіння. Я слухняно сіла, після чого він закрив двері та, сівши на сидіння водія, ми поїхали.

За вікном змінялися одні будинки на інші. Спочатку були свої домівки, потім пішли офісні хмарочоси, які роздирали єдність неба своїми нанотехнонічними будовами. Вивіски різних ресторанів, клубах, боулінг центрах горіли різними кольорами, привертаючи увагу пішоходів зайти в них і витратити свої гроші.

Задумавшись, я навіть не побачила, що ми вже приїхали. Я тихо вийшла з машини і вона тут же поїхала, залишаючи запах палених шин. Я повернулася обличчям до будинку. У всіх кімнатах було темно. Це добре. Ніхто не побачив мого зникнення. Але чи хочу я зараз туди? В моїй голові літали тисячі думок, які точно не дадуть сьогодні виспатися. Думаю, прогулянка по нічному Бостону не зашкодить.

Тому я попрямувала до місця, дорогу до якого знала напам’ять.
Хоч і надворі був жовтень, по погоді цього не скажеш. Теплий вітер розвивав моє волосся, запрошуючи його прийняти участь в танці з природою. Місяць освітлював дорогу, ніби направляючи на правильний шлях, а нічні птахи тихо співали, додаючи атмосферу.

Ніч заворожує та надихає. Кожен із нас хоч раз милувався її таємничою красою, оспіваною митцями всіх часі, як чарівну пору роздумів, відпочинку, творчого натхнення та любові…

Йшовши парком, можна побачити багато закоханих пар, які гуляли тримаючись за руки. Деякі навіть йшли проти волі батьків, щоб бути разом. Проходили всі заготовлені випробування і вкінці отримували свій виграш-заповітну любов. Ось так я бачила справжнє кохання. Чи вірила я в нього? Так. Але, скоріше за все, я ще не відчувала цього чарівного відчуття.

В нас з Томасом такої атмосфери ніколи не було, хоча ми зустрічаємося вже три роки, я не відчувала всім відомих «метеликів в животі» і зашкалюючого серцебиття…

Будучи в своїй роздумах, я не зауважила, що вже прийшла. Очі зразу стали мокрими від спогадів. Нічого не помінялося за останні п’ять років. Це був майданчик на якому ми з Денні гралися ще малими. Кожен раз, коли ми приїжджали до мами, то я йшла сюди. Невеличкий круг, витоптаний дітьми, з лавочками, гіркою та пісочницею. Місце, на якому сталися одні з найжахливіших подій мого життя.

Мені було всього два, але я пам’ятала цей день в усіх деталях і фарбах. Я розкрию цю таємницю, але що за нею буде заховуватися-залишається тільки гадати…