Випробування життя |18+

Глава 36

—Його цілеспрямовано підставили…

Його підставили…? Але навіщо? Кому це потрібно? Оуену? Хто це взагалі такий? Питань було більше ніж відповідей на них. Та про які відповіді я взагалі говорю? Ні одної, чорт побери, відповіді не було. Навіть на найменше запитання!

Ліам далі розмовляв з Ітаном. Той відповідав, обурювався, дзвонив комусь. Я вже не вслухалася у їхню розмову-і так нічого не могла зрозуміти. Я просто дивилася за природою: зорі, дерева, які хиталися від вітру, звуки птахів. Холодний вітер подув по моїм руками. Так…ніччю холодніше ніж було зранку. В’язаний светер вже не допомагав від холоду. Потерши долонями руки, я фізично відчула, як вони покрилися мурашками.

Раптово, тепла річ накрила мої плечі. Я незрозуміло подивилася ззаду себе. Роджерс так само розмовляв з Россом, але залишаючись в одній футболці. Тепер його бомбер утепляв мене. Я більше закуталася у теплий міх і далі продовжила своє заняття.

Звук дзвінка пройшовся по цілому лісу. Він, як чужорідне явище, ніяк не вписувався в цю тишину. Роджерс підняв дзвінок трохи відходячи від мене з Ліамом. Я вирішила скористатися моментом та поговорити з Россом на одну цікаву мені тему.

—Ліам…—протягнула я. Він підняв на мене погляд.—Розказуй, що у вас з Тонею!—я, зробивши погрозливий погляд, подивилася на Росса. Той розгубився, але все ж відповів.

—Та нічого в нас немає. Так…просто дружимо.

—Ага, і саме тому ви проводите майже весь день разом. Дивись мені Росс. Якщо ти образиш мою подругу, я не зверну увагу на Роджерса, а випущу тобі кулю в череп.—той почухав потилицю, видихнув та кивнув. Навіть зараз, у темноті, я побачила, як його щоки покрилися ледь помітним рум’янцем. Хлопець набрав у легкі повітря та хотів вже щось сказати, але його перервав шум.

Удар чогось об землю, крики і кроки, які віддалялися від нас. Ми з Ліамом незрозуміло переглянулися та підійшли ближче до того місця, де декілька секунд назад стояв Роджерс. Той, в свою чергу, вже захлопнув двері машини та з нереальною швидкістю поїхав у невідомому нам напрямку.

Я подивилася на землю побачивши там розбитий телефон Ітана. Що його могло так розлютити? Він просто оскаженів.

—Ти щось зрозумів?—спиталася я Росса.

—Поки ні, але зараз ми спробуємо вияснити причину.—він знов дістав свій планшет та почав щось набирати.—Ось.—за декілька секунд промовив той.—Роджерсу дзвонили з охорони його будинка. Та, скоріше за все, він зараз й направився туди.