Випробування життя |18+

Глава 52

Постоявши ще декілька хвилин на галявині, я розвернулася до виходу з лісу. По тоненькій стежці швидко пройшла до заднього двору дому та обійшла його, проходячи через відкритий гараж. Сьогодні, скоріше за все, всі проводять свій час тут. Червона Audi Стейсі та чорна McLaren Бена стояли впритул один до одного. По боках були також припарковані чотири спортбайка. Дивно. Машини Ітана не було. Можливо її припарковано коло подвір'я? Я пішла далі, вже помічаючи силует хлопця коло вхідних дверей. Роджерс був сконцентрований на дисплеї телефону та коли підняв голову-помітив мене. Він спокійно заблокував мобільний та запхав його у задню кишеню, винищуючи своїм поглядом. Я пришвидшилася та вже за декілька секунд, які тягнулися цілу вічність, зупинилися коло Ітана. Він оглянув мене з ніг до голови.

—Ні, золотце, так ти займатися не будеш.—сказав він, натякаючи на мій вигляд-джинси та светер, який скрився за шаром верхнього одягу.

—Я не маю одягу щоб переодягнутися.

—Думаю у Стоун знайдеться для тебе підходящий костюм.—він відкрив двері, запрошуючи мене не лише назад у дім, а й у частину його команди...

Пройшло хвилин десять поки Роджерс пішов шукати мені спортивний одяг. Я ж сиділа на дивані у гостинній і коли одяг нарешті був у моїх руках, хутчіш пішла до ванної передягтися. Це виявилися звичайні чорні спортивні штани та короткий спортивний топ такого ж кольору з білими полосами знизу. Стоун і я майже однакового зросту, тому цей костюм сів на мене наче друга шкіра. Я залишила свій одяг складеним на невеличкій корзині, щоб потім назад передягтися в нього, та вийшла, спускаючись на перший поверх. Коло сходів вже стояв Ітан та ми мовчки зійшли в підвальне приміщення. Вже проходячи по довгому коридору я чула стуки ударів та голоси. Сковтнувши ком в горлі я потерла спотілі долоні об штани, від чого відстала від хлопця. Той розвернувся та вигнув брів.

—Боїшся?—спитав той. Я хмикнула та пройшла вперед, зачіпляючи його плечем. Цим жестом хотіла приховати невеличке хвилювання, яке наростало з кожним кроком.

—Нічого я не боюся.—голос охрип, але лишався рівним.

—Пам'ятай, Мерфі, це лише початок.—і ми зайшли в просторе та освітлене приміщення. В ніс одразу ж вдарив запах поту та дезодоранту.—Вітаю в нашій золотій жилі.—прошептав мені на вухо хриплий голос, від чого мурашки пройшлися по незакритих ділянках шкірі.