Чотири кроки до початку (Шерлокіана)

І. 5. Аматорське стеження

Київ 2017-й рік

Я бився над вмістом пакетика з лабораторії вже декілька днів, безжально експлуатуючи для цього університетське обладнання. Добре, хоч тут ніхто не питав мене, що я роблю!

В одному я був впевнений: ніяке це не добриво! На роботі я намагався поводитися так, щоб не викликати жодних підозр, та одного разу, коли кур'єр відбув в невідомому напрямку з цілою торбою тих пакетиків, не витримав і провів його поглядом, який перехопив шеф.

— Це зразки для клієнта, — спокійно пояснив він.

— Так, — я не знав, що сказати, бо мене це не повинно було обходити.

З чорною «маздою» та сусідом з першого поверху справа просувалася повільніше, ніж я того хотів. Точніше, вона взагалі не просувалася, тому я вирішив простежити за машиною. Реакція Сашка була скептичною:

— Хочеш поратися в шпигунів? Це точно те, що нам зараз потрібно?

— Послухай, ми ж вирішили, що дізнаємося, що за маячня відбувається в нашому будинку.

— Ми вирішили?!

— Гаразд, я вирішив. А ти, між іншим, обіцяв допомогти. Чи тебе влаштовує наркодилер під самісіньким твоїм носом, вояк?!

— Я лікар, — буркнув він. — А про дилера — то ще не точно. Можливо, це лише твоя фантазія.

— А якщо ні?

— А тобі аж припікає погратися в детектива!

Я знизав плечима, показуючи, що не я це почав.

— Ти впертий, — зітхнув Сашко. — Вмовив. Давай пограємось.

Він почав брати робоче авто на свої вихідні. А так як у шпиталі він працював по графіку «два через два», то частина його вихідних припадала на будні дні тижня. Через два рази нам пощастило. «Мазда» приїхала у вівторок о дев'ятій годині ранку. Я мерщій злетів вниз по сходах, мало не зіткнувшись в дверях будинку з тим самим сусідом, дивом втримав непорушне обличчя і вибіг на вулицю. Сашко спустився ліфтом, сів у машину, неспішно завівся, і як тільки «мазда» поїхала, рушив слідом. Я підсів до нього при виїзді з двору. Водій він був вправний. Тримав досить велику відстань між собою та «маздою» у міському потоці і не втрачав її з поля зору.

— Ну що скажеш тепер? — не втримався я через декілька хвилин.

Він скоса подивився на мене.

— Ти ж таки був правий. Нашому сусіду передали цілу торбу з тими пакетиками.

— От бачиш!

— Може, краще було б звернутися до поліції? — Сашко уважно дивився на дорогу. Його тон мені не сподобався. Він так зіпсує всю гру, що тільки-но почалася!

— Яка до біса поліція?! Ми ж тільки почали, і вже маємо результат. Поліція лише все зіпсує.

— Ти зараз говориш, як справжній Шерлок.

— А ти, як справжнісінький Ватсон!

— Добре, — він зітхнув. — Цього разу хай буде по твоєму, пацан. Але обіцяй, якщо виникне хоч натяк на небезпеку, ми викличемо поліцію.

— Так, звичайно! — зараз я здатен був пообіцяти йому, що завгодно.

— Я серйозно!

— Я теж!

Але ж я знав, який він, насправді, азартний. А він знав, що я знав. На цьому ми і порозумілися.

«Мазда» гальмувала ще у декількох подвір'ях, і кожного разу в неї сідав який-небудь непримітний чолов'яга, та невдовзі виходив з торбинкою.

Крізь тоноване скло машини я бачив, як відраховувались гроші, як зникали в кишенях пакетики з білою речовиною, і фіксував все на свій телефон. Поки я робив фото і відео, Сашко вправно кермував. «Мазда» «хвоста», здається, не помічала.

Кілька разів чорна автівка зупинялася біля офісних будинків, і тоді вже водій виходив і невдовзі повертався з торбою.

— А це що? — Сашко покрутився у водійському кріслі, намагаючись розім'яти закляклі від довгого кермування м'язи.

— А це, друже мій, такі ж самі лабораторії, як і моя. Тут він забирає товар. Бачиш, на якого «спрута» ми натрапили, лише потягнувши за одну тонку нитку!

Остання адреса, за якою пригальмувала «мазда», була очікувана, але все ж неприємно мене вразила. Не знаю, чому я до останнього сподівався, що цього не станеться. Але то був мій рідний офіс. З нього водій вийшов з великою торбою. Що в ній було, запитань не викликало. Ми з Сашком мовчки перезирнулися і поїхали додому.

— Що думаєш робити? — спитав Сашко, коли ми опинилися вдома.

— Думаю, — коротко озвався я. — Як бачиш, дві начебто різні історії виявилися частинами одної великої халепи.

Він зітхнув:

— Можеш на мене розраховувати!

— Ох, щоб я робив без свого водія! — я дійсно був йому вдячний.