Чотири кроки до початку (Шерлокіана)

ІІІ.8. Альма-матір

Дощ скінчився, і Кирило, який завжди надавав перевагу пішим прогулянкам перед громадським транспортом, дістався до хімічного корпусу Університету за якихось двадцять хвилин.

Душу гріла нова справа — нарешті!

Що гріха таїти, останні три місяці він почувався засмученим. Души краяли сумніви. А може, він, як професіонал, нічого не вартий? А якщо він — не справжній детектив, а лише іграшка в пухких і спритних руках Посередника?! А якщо це насправді так, то може варто було не поступатися Сашкові, а сказати Посереднику «так», там, у Септера, як він того насправді хотів?

І от зараз, Кирило був рішуче налаштований випробувати себе. Він навіть друга долучати до справи не дуже хотів. А що як потім, ну, коли він все блискуче вирішить, в душу знову закрадуться сумніви, а чи вирішив би він цю загадку самостійно?

Ні, такого життя, як в останні три місяці, він більше не хотів, тому твердо вирішив, що зі справою Ромчика розбереться самостійно.

Кирило зупинився перед дверима хімічного корпусу. Серце пропустило один удар. Жодного разу з моменту свого повернення він не був тут. Жодного разу — навіть не намагався. То було інше життя, яке скінчилося, коли він котився зі схилу річардової гори, а потім прийшов до тями в неймовірному десь і колись.

Але зараз все по іншому. У нього є справа і потрібна лабораторія та декілька годин, протягом яких його ніхто не потурбує. І він вже вирішив, хто саме все це йому забезпечить.

Кирило рішуче струснув кучерями й увійшов до стін власної «альма-матері».

Вітася він знайшов там, де і планував.

Те, що Кирило жодного разу не спромігся відвідати рідний факультет, зовсім не означало, що він не слідкував за долею тих, хто був йому небайдужий. Не так вже, справді, й багато було друзів, або просто тих, хто відносився до нього приязно, у Кирила Холмогорова.

Вітась, який рік тому познайомив його із Сашком Вартовим, готувався до вступу до аспірантури.

— Привіт, — сказав Кирило, за звичкою, що так дратувала Вартового, безшумно виникаючи в дверях лабораторії. — Ти можеш пустити мене попрацювати на кілька годин?

— Привіт, Холмогоров, — після невеличкої паузи відповів Вітась. — Чув, що ти воскрес. Але не сподівався побачити тебе тут так швидко.

— Швидко? — Кирило з подивом зрозумів, що спантеличити своєю ефектною появою колишнього однокурсника не вдалося. — Та я тут вперше після... ти розумієш...

— Еге ж, — погодився Вітась, — заходь, не соромся. Як справи у Вартового?

— Чудово, — відповів Кирило, мимоволі згадуючи перекошену мармизу Сашка, коли він «вилучив зразки» з лабораторії шпиталю. — Просто чудово!

— Він не набив тобі пику за твоє раптове зникнення майже на рік? До речі, де ти був?

— Я працював, — чесно відповів Кирило. — Ні, — подумавши, додав він. — Не набив.

— А я б набив, — знизав плечима Вітась, — коли був би твоїм другом. Він же твій друг? У тебе взагалі є друзі, Холмогоров?

— Ти пустиш мене попрацювати? — Кирило почав втрачати терпець. — В мене нагальна справа.

— Авжеж, — хмикнув Вітась. — В тебе нагальна справа, і хай весь світ зачекає. Ти зовсім не змінився, Холмогоров.

— Чому б я мав змінитися? — щиро здивувався Кирило.

Вітась зітхнув, підвівся і попрямував до дверей.

— У тебе є дві години, Холмогоров, — сказав він. — Завдяч за це нашому попередньому знайомству.

— Можливо, знадобиться більше! — крикнув Кирило.

— Твої проблеми! — безтурботно долинуло з коридору.

Кирилу знадобилося три години, щоб виділити із зразків крові Ромчика отруйну речовину, яку не змогли виділити лаборанти у військовому шпиталі. І це було зрозуміло, бо все ж таки вони були військовими лікарями. А речовина, яка підточувала здоров'я його нового знайомого, до сучасних бойових отрут не мала жодного відношення.

Ромчик був отруєний талієм.