Чотири кроки до початку (Шерлокіана)

ІІ.7. Ти мене пограбуєш

У трактирі.

— І що то було? — захеканий Сашко наздогнав детектива аж на виході з вокзалу. — Що сталося? Чого ти так наїхав на хлопця?

— Ти не зрозумів? Бо він і є той самий «навідник»!

— А чого ж тоді ти його відпустив?

— Бо поки що не можу цього довести. Ходімо, треба знайти того Уласика. Зараз він — єдина нитка, якщо, звісно, він ще живий і не поїхав з міста.

— Стій! — Сашко вхопив друга за лікоть і застиг посеред вулиці, вражений несподіваною думкою. — То Тимофіїв знав того типа, що стирив валізу?!

— Дійшло, — Кирило акуратно вивільнив лікоть, але надалі крокував вже повільніше.

— Е-е... То ходімо до Лесицького, хай заарештує Тимофіїва та витрусить з нього правду.

— Не городи дурниць! Нічого той Лесицький не витрусить.

— Чому це? — Сашко вирішив пропустити «дурниці» повз вуха.

— Тому що Тимофіїв скаже, що Уласика не впізнав, не був впевнений, чи ще що... І ми пошиємось в дурні. Власне, як і поліція, — Кирило клацнув пальцями перед носом у Сашка.

— То в тебе є план, розумник? — спитав той.

— Звісно. Я вже казав, треба розшукати Уласика.

— Геніально! — сплеснув руками Сашко. — От так просто?

— От так — просто.

— Може розкажеш, як ти вичислив, що Тимофіїв був знайомий з тим крадійком?

— Може й розкажу. Але пізніше.

— Гей, пацан!

— Тихо! — перервав його обурення Кирило. — Все розповім, але згодом. А зараз у нас багато справ.

Сашко приречено зітхнув. Друг чи то перетворювався на геніального хвалька з шаленою швидкістю, чи завжди таким був, і зараз просто дав волю власній натурі.

Натура, між тим, зосереджено здвинула брови, прибуваючи в суто детективних роздумах.

— Може, чаю? — спитав Сашко, кивнувши на відкриті двері трактиру, повз який вони як раз проходили.

— Чом би й ні, — знизав плечима Кирило. — Я саме хотів дещо пошукати в інтернеті... А, чорт! Чого ти іржеш?! Та ну тебе...

Вони увійшли у трактир, замовили по пиву і мовчки всілися біля вікна. Кирило, здається, все ще ображався за недоречний сміх, Але Сашко вирішив не звертати на це уваги. Він просто зобов'язаний зараз Холмогорова трішки заземляти, бо через задертого носа той скоро дороги перед собою не бачитиме.

— Якби я справді був Холмсом, — нарешті порушив тишу Кирило, побачивши, що його набурмосена пика геть не справляє враження на Сашка, — то зараз дав би завдання своїй мережі безхатченків знайти того Уласика. Але, нажаль, я — не він.

— Не на жаль, а на щастя, — відгукнувся Сашко. — Бо характер в тебе — ще більш нестерпний. Якщо таке взагалі можливо.

Холмогоров мовчки знизав плечима і демонстративно сьорбнув пива.

— Але, — вів далі Сашко, — я не зрозумів, а що нам заважає обзавестися власною мережею безхатченків?

— Мабуть те, що вони не стануть розмовляти з такими гарно вдягненими паничами, як ми, — відповів Кирило.

— То можна перестати бути гарно вдягненими паничами. Хоча б одному з нас.

— До чого ти ведеш?

— Наприклад, я міг би натягти на себе лахміття та покрутитися серед місцевих жебраків, може що б і визнав.

— О ні! — Кирило збуджено скочив із стільця. — В мене є кращий план!

— Який це? — недовірливо підняв брови Сашко.

— Крутитися серед місцевих жебраків тобі доведеться декілька днів, перш ніж вони почнуть довіряти тобі.

— І? Ти що, кудись поспішаєш?

— Авжеж, я поспішаю, — нетерпляче закричав Кирило. — Ті бовдури з поліції досить вже втратили часу, і слід Уласика холоне з кожною хвилиною. То ж ми зробимо краще: ти пограбуєш мене.