Чотири кроки до початку (Шерлокіана)

І. 12. Вечір в театрі

Київ 1911-й рік. 1 вересня. Оперний Театр

Рівно о дев'ятій вечора я стояв поряд Оперним Театром. Все повинно було вирішитися тут, сьогодні, цього вечора. І моє майбутнє в тому числі. Чи зумію я вирішити задачу, яку поставив Посередник? Чи поверну я собі своє життя?

В театр пропускали по іменних квитках. У гаманці пограбованого мною позавчора пана такий був. Але ж мене цікавив Багров. Як він потрапить до театру? Нажаль, відповідь у мене була тільки одна — його проведе підполковник Кулябко. Тож, я майже готовий назвати Посереднику ім'я замовника вбивства. Але лишилося ще щось... Щось, що мене муляє, що проходить повз свідомість...

— Ви знаєте, як зайти всередину?

Я обернувся. Поряд стояв Посередник, як завжди з цікавістю дивлячись на мене. Безперечно, хід моїх думок викликав у нього неабияку увагу.

— Звичайно. Зайти — то не проблема для мене, — сказав я. — Але я чекаю, коли зайде Багров.

— Та он же він!

Дмитро Багров саме заходив через парадні двері до театру. Я рушив за ним. На вході він пред'явив цілком звичайний квиток. Він міг отримати його лише одним шляхом — від свого куратора Кулябко. Я також зайшов до фойє і без жодних проблем прослідував за ним до залу. Багров розташувався у вісімнадцятому ряду, я — в дев'ятнадцятому. Давали «Казку про царя Салтана». Самодержець також був присутній. Я дивився не на сцену, я дивився на Багрова.

У першому ж антракті його позвав до себе Кулябко. Вони про щось перекинулися декількома словами. Схоже, Кулябко відсилав свого агента. Чи не по мене? У сенсі — по Миколу Яковича?

— Звісно ж, це по вашу душу, — сказав Посередник з сусіднього крісла. — Визнаю, ви неабияк заплутали Багрова своїм візитом позавчора.

Я не зрозумів, це добре, чи погано? Але неабияк роздратувався:

— Ви дозволите мені працювати, чи так і будете коментувати кожну мою думку?

— Вибачте, не можу стриматися! Бо ж історія добігає своєї розв'язки!

— Я йду за ним! — я підірвався зі свого місця і пішов до виходу.

Багров вийшов, перейшов на інший бік вулиці Володимирської, я був просто за ним, але він мене досі не помічав. Мені що, станцювати перед ним, щоб він роззув очі?! Я тихенько свиснув і Багров нарешті мене побачив.

— Ти?! Якович?!

Тут, визнаю, я трохи тупанув. Коли ми бачилися в останній раз і я натякав, що я з поліції, Багров мені не повірив, а зараз я зробив все, щоб він впевнився, я теж терорист. Микола Якович, як я йому представився.

— Дмитро, нам треба поговорити. Заспокойся!

— Ні, — він витяг вперед руку, ніби хотів відштовхнути мене. — Ні, чуєш! Я сам, сам! Я сам повинен це зробити!

— Ні, ти не повинен...

Але він вже рвучко розвернувся і знов попрямував до входу в театр.