Чотири кроки до початку (Шерлокіана)

ІІ.16. День дурня

Ранок першого квітня видався похмурим. Багато хто зустрів би його з першим промінем сонця, якби воно мало ласку з'явитися на небокраї, але, як вже згадувалось, ранок був похмурим.

Не спав редактор «Відомостей», бо ранковий випуск довелося перекроювати посеред ночі. Не спав Артемій Михайлович Городецький, бо розмірковував як краще використати молодого нахабу, що так несподівано вдерся до його спокійного міста. Не спали мазурики у своїй «малині», бо чекали наказу відносно полоненого, який назвався доктором Вартовим. І звичайно ж, не спав інспектор Василь Лесицький і майже весь особовий склад київської поліції. І все це — завдяки одному прудкому довжелезному хлопчиську, приватному детективу Кирилу Холмогорову.

— Ну й кашу ж ви заварили, Посереднику, — з посмішкою сказала сама до себе пані Хана, повільно сьорбаючи свій ранковий чай.

— Можна подумати, ви тут зовсім ні до чого, — сварливо відгукнувся той, якось непомітно опинившись у кріслі навпроти.

Її чомусь зовсім не здивувало таке з'явлення давнього знайомого. Вона лагідно посміхнулась і поставила перед ним чашку з гарячим напоєм.

— Ваш хлопчина такий... моторний!

— І хлопець — хоч куди козак! — Посередник невдоволено поправив окуляри. — Дякую, що нагадали! Тільки не забувайте, що у нас дещо інша п'єса!

— Вас не засмучують його витівки? — трохи змінила тему пані Хана. — Він, а точніше, вони двоє, все ж таки залишають неабиякі сліди у плині подій.

— Його витівки?! А хто надав йому ідею, через яку зараз не спить все місто?!

— Гадки не маю! — притисла руки до серця домогосподарка.

Посередник роздратовано фиркнув:

— От тому ми і маємо, що маємо! А Замовнику потрібна яскрава особистість.

— Ви впевнені, що настільки яскрава?

— Так, я впевнений.

Пані Хана тільки з усмішкою хитнула головою, але наразі не стала коментувати свого візаві.

Артемій Михайлович також неспішно пив чай і думав, що йому робити із зухвалими хлопчиськами, які так нахабно втрутилися в його налагоджену справу, і один з яких вже був у нього в руках, а от другий... Другий мав би вже прибігти, просто з самого ранку, і, захлинаючись, розповідати багато цікавих речей. В першу чергу, Городецького цікавило, як цей Холмогоров примудрився створити власну сітку агентів у кримінальному світі Києва за лічені дні. Але малий хвалько чомусь затримувався. Невже він мало його вчора налякав?

— Вам лист, Артемій Михайлович, — прислужник поклав йому на стіл білий конверт. Городецький з цікавістю подивився на розмашистий почерк, яким було підписано конверт. Лист був від Холмогорова.

«Приходьте ранком до Андріївської Церкви, якщо зручно», — було написано там. — «Якщо незручно, приходьте все одно. І приводьте з собою Вартового та всю свою банду. Покажу вам разом геть усіх, хто працює на мене».

— Ну й нахаба! — процідив Городецький. — Який все ж таки нечемний цей хлопчисько! Це він повинен був прийти до мене і все розповісти, а не я — пхатися до Узвозу, та ще з «усією бандою», як він мені тут пише!

Артемій Михайлович роздратовано потягся за ранковою газетою. Свіжий номер «Відомостей» був такою ж обов'язковою частиною його ранку, як і чай із смаколиком. Відкрив першу сторінку, прочитав декілька рядків і спантеличено почухав свою лису, як більярдний шар, голову.

— То він хоче... Він має на увазі...

Лисина почервоніла від обурення.

— Та що він собі дозволяє! — вигнув головний мафіозі міста і підірвався з крісла. — Андрію, Семене! Збирайте хлопців! Всім на Узвіз! Того покидька, докторішку, теж тягніть із собою! Таке утнути! У моєму місті! Я думав він поліцейський, а він же... терорист, бомбіст якийсь... Покидьок!

Газета лишилися на столі. На першій сторінці красувалася стаття: «Зірвана башта. Сьогодні вранці із страшенним гуркотом впала дзвіниця Андріївської Церкви. Городяни шоковані. Поспішайте бачити!»