Чотири кроки до початку (Шерлокіана)

ІІІ.2.Приємного апетиту!

Кирило з'явився на початку обідньої перерви. Вийшовши на вулицю, Сашко одразу ж побачив високу постать друга, що стовбичила неподалік від входу до шпиталю. Рідкий дощ тому не заважав. Ані парасольок, ані капелюхів Кирило не визнавав принципово. Вдягнений в чорні випрасувані штани й сіру сорочку, Холмогоров скидався на аристократа на фоні синіх джинсів та трохи м'ятої куртки Сашка. Тільки скуйовджена шевелюра, що давно не зустрічалася з перукарем, видавала ознаки байдужості та депресії.

— Що? — замість привітання кинув він.

— Ходімо, — сказав Сашко, звично не звернувши уваги на нечемність приятеля. — За обідом розповім.

— Я не голодний, — заперечив Кирило.

— Я голодний! — розсердився Сашко. — Бо не сплю до опівдня!

Кирило мовчки розвернувся й широким кроком попрямував до «Двох Гусей», де мав звичку обідати Сашко.

— Розповідай, — сказав він, коли вони всілися за столик в кутку.

Сашко, не кваплячись, зняв з розносу тарілку з борщем, протер серветкою ложку і з насолодою зробив перший ковток гарячої їжі. Кирило нетерпляче забарабанив пальцями по столу.

— Не командуй, герою, — посміхнувся Сашко до друга. Той ображено набурмосився.

— Навіщо ти мене розбудив?

— Подумав, що тобі може бути цікаво.

— Мені вже цікаво. Ну?!

Сашко неспішно занурив ложку в тарілку.

— Будь ласка! — голос Кирила зрадницькі затремтів.

— Так вже краще, — схвально кивнув Сашко. — Здається, я знайшов тобі невеличку справу. До нас сьогодні вранці поступив хлопець, Ромчик. З симптомами отруєння, — він очікувально подивився на Кирила.

Той знизав плечима:

— І що в тому дивного? Чимало хто чимось отруюється кожного дня. — Сашко хмикнув. Кирило знову постукав пучками пальців по столу. — Може, малий грибів не тих поїв, — невпевнено припустив він.

— Він не малий, а вояк, — сказав Сашко. — Демобілізувався місяць тому. І не тупи, будь ласка. З отруєнням грибами не потрапляють до військового шпиталю.

Кирило почервонів.

— Ти правий, туплю щось... Мабуть, не виспався сьогодні. Так чим отруївся ваш Ромчик?

Сашко відставив на тацю пусту тарілку з-під борщу і взявся до другої страви.

— В тому то і справа, що ми не знаємо.

— О! — на обличчі Кирила знову з'явилася нудьга. — Я думав, у вас працюють спеціалісти...

— І поліція — не знає, — вів далі Сашко. — Вони приходили сьогодні вранці, цікавилися аналізами хлопця. Забрали у кримінальну лабораторію.

— Ромчика?

— Аналізи ж!

— Ясно... — Кирило зітхнув і спитав: — Чому ти вирішив, що це може бути мені цікаво?

«Я сподівався, що ти розвієшся, якщо дати тобі хоч якусь справу», — подумав Сашко, але вголос сказав:

— Бо це кримінал, очевидно. А ти ж у нас начебто детектив.

— Ні, — відрубав Кирило, підводячись. — Детективом я був. Але не тут і не тепер. Зараз я — звичайний безробітний.

— Може, ти все ж поговориш з Ромчиком? — всі оці «не тут» і «не тепер» Сашко волів пропустити повз вуха. — З'ясуй, навіщо приходили поліцейські, бо мого шефа досі трусить від гніву після їх візиту. А хлопець мовчить, ані пари з вуст.

Кирило демонстративно вагався:

— Думаєш, мені він розкаже?

— У тебе непогано виходить з ними говорити.

— А що скаже твій шеф, коли я почну розпитувати вашого хворого?

— То вже моя проблема, — Сашко теж підвівся, склав використаний посуд на тацю. — То ти йдеш?

— А що ти скажеш Ромчику? — не здавався Кирило.

— Правду. Що ти мій друг і блискучий детектив, — Сашко почав втрачати терпець. — Ну що ти комизишся, як дівчисько?! Якщо я сказав, що буде цікаво, то буде цікаво!

Кирило фиркнув і пішов за другом.