Чотири кроки до початку (Шерлокіана)

ІІІ.17. Якщо ти мітиш в її хлопці

— Ти вже обірвав їй телефон? — спитав Сашко в суботу за сніданком.

Кирило поперхнувся кавою.

— Зараз дев'ята година ранку!

— То й що? Саме час!

— Думаєш?

— Не гальмуй, серцеїд! Якщо ти справді мітиш в її хлопці.

Холмогоров нагородив його недовірливим поглядом, він не дуже вірив, що Сашко може дати слушну пораду в такій делікатній справі.

— Мені потрібен привід, — повідомив він.

— Щоб подзвонити дівчині не потрібен привід, йолопе! Просто візьми і подзвони.

— Відчепись! — буркнув Кирило.

Віталіна подзвонила сама приблизно через годину.

— Привіт, Кирило!

— Привіт, Віталіно, дякую, що подзвонила! — чи то він так гарно прикидається, чи справді радий так, що аж голос тремтить, Сашко не зрозумів. — Я тільки-но збирався тобі дзвонити! Віриш, вже телефон з кишені витяг. Ми вчора розійшлися не дуже гарно...

— Облиш! Це я повелася, як дурна!

— Не ти, а я!

— Приходь сьогодні на гостини! — ошелешила його дівчина.

— З радістю!

— До мого дядька.

— До дядька?!

— Так. Я вчора розповіла йому про тебе, уявляєш, він тебе пам'ятає!

— Уявляю! — з невимовним почуттям проговорив Кирило. — Ще й як уявляю!

— Він стільки гарного про тебе розказав.

— Он як?! — брови Холмогорова піднімалися все вище й вище. Сашко скорчив дику мармизу, намагаючись не розсміятися.

— Сказав, що ти був талановитим студентом, і він дуже жалкує, що ти обрав вивчати хімію, а не історію.

— О, ні! Він той ще «історик», — пробурмотів Сашко. Кирило показав йому кулак.

— То ти прийдеш сьогодні до нас?

— Звісно ж, прийду! Тим більше, що я повинен вибачитися перед твоїм дядьком.

Сашко вирішив, що він хворий і тяжко марить, бо Холмогоров і вибачення, то були речі несумісні, приблизно як геній і злодійство. Віталіна, між тим, теж здивувалася.

— Вибачитися? За що?

— Ми зустрілися на днях і я... був не дуже чемним, — визнав Кирило.

Сашко жестами показав, що непритомніє. Холмогоров вийшов в іншу кімнату, також жестами побажавши йому втратити свідомість безперешкодно, і зачинив за собою двері. Далі він говорив з Віталіною вже без свідка, а коли повернувся, Сашко спитав:

— Ну що, напросився в гості?

— Не напросився, а запросили! Ти ж чув. Кепкуєш?

— Є трішки... То я не зрозумів, кого ти там тримаєш за маніяка, її чи дядька?

— Поки неясно, — стенув плечима Кирило.

— І ще я не зрозумів: вона тобі все ж таки подобається?!

— В тому то і сенс! — загадково відповів Холмогоров.

— В чому сенс?

— Щоб ти не зрозумів.

— Гівнюк!

— Є трішки...

Хлопці розсміялися.

— Слухай, — Сашко почухав потилицю, — я ж не зможу піти з тобою до того лігва маніяків.

— Звісно ж, не зможеш! Ти й так за мною на побачення тягався! А тут, вибач, доведеться відпустити мене самого.

— Це мене і лякає.

— Не бійся, все буде добре.

— Хто сказав, що я боюся?! Ти пам'ятаєш, взагалі, навіщо ти туди йдеш?

— Звісно ж! Щоб визначитися, хто з них двох — справжній маніяк.

— Бовдур! — розсердився Сашко. — Мотив! Пам'ятаєш? Ти повинен визначити мотив! Без цього твоя теорія може в будь-який момент розсипатися в труху!

— Може, — не став сперечатися Кирило. — А не хотілося б, чесно кажучи. Бо доведеться знову таксувати, знову сидіти з тобою вечорами в «бісовій тачці» і чекати, хто на неї клюне...

— Ой, можна подумати! А так сидиш вдома і нудьгуєш! Скажи чесно, ти просто боїшся, що вони обидва непричетні, а ти — помилився.

— Як там Ромчик? — миттєво змінив тему Кирило.

— Одужує. Твоя берлінська лазур подіяла.

— Ще б пак! То ж антидот!