Чотири кроки до початку (Шерлокіана)

ІІІ.6. Нахаба

За півтора роки до описуваних подій

— Не раджу, — долинуло до нього з чагарників.

Він ледь не підстрибнув від несподіванки. Закрутив головою, намагаючись визначити джерело звуку, і побачив його — круглого нахабу.

Нахаба стояв майже поряд, вигулькнув немовби з нікуди, неспішно протирав круглі окуляри спритними пухкими рученятами та старанно робив вигляд, що він стояв тут завжди. Ну, принаймні, останні хвилин десять.

— Я повинен надати першу допомогу, — сказав він і тут же подумки вилаяв себе. Звичка виправдовуватися була його другою натурою.

— Не повинні, — заперечив круглий і без перерви перейшов безпосередньо до хамства: — Йшли би ви звідси, люб'язний! І чим скоріше, тим швидше! Тільки цього мені не вистачало, — пробурмотів він собі під ніс.

Можливо, то була слушна пропозиція, і до неї слід було дослухатися, але він скипів від самого тону, яким вона була надана.

— А то що? — задерикувато спитав він нахабу. — Ви хто взагалі такий?

— Частина тої сили, що вічно хоче зла і вічно ж спричиняє благо, — посміхнувся нахаба.

— Ви знущаєтесь?!

— Ну що ви, професоре! — нахаба широко розвів пухкі рученята. — Я кажу вам чисту правду, Вілен Макарович.

— Звідки ви мене знаєте?!

— От тепер вам дійсно страшно, — констатував нахаба так, ніби був непричетний до його страху. — І це добре. Насправді, добре! Може тепер ви заберетеся геть?! — закінчив він із ледь прихованою люттю.

Перехід від спокою до люті був таким несподіваним, що Вілен Макарович відступив на крок. Нахаба насправді починав його лякати

— Де хлопець? — раптово захриплим голосом спитав він.

— Забудьте про хлопця! Ви його більше ніколи в житті не побачите! І про мене забудьте, до речі. А також про все, що тут сьогодні відбулося.

— Та хто ви такий?!

— Не повторюйтесь, професор! Я вже дав відповідь на це питання. А от я вимушений повторитися: ви взагалі розумієте значення слів «Не ваша справа»?

— Цей хлопець — мій студент.

— Помітно. Він такий же впертий, як і ви. І з таким же кепським характером.

— Я бачив, як він помер!

— Ні чорта ви не бачили!

— А може, навпроти, — примружився професор. — Саме чорта я зараз перед собою і бачу?

— Ну все, ви мене викрили! — противно розсміявся нахаба. — Почнете читати «Отче наш»?

— Я зараз вам пику начищу! — не дуже впевнено пообіцяв Вілен Макарович.

— Ой, злякали! — закотив очі нахаба. — Що ж мені з вами робити, настирний ви професор?

— Може, поділитися інформацією?

Нахаба тяжко зітхнув:

— Ну навіщо це вам?

— Ну, заспокойте мене, скажіть, що тут проводиться спец.операція чи випробування нової психотропної зброї... Я не можу так це полишити, розумієте? На моїх очах помер студент, аж через мить труп зникає, а замість нього — вигулькуєте ви, немов той самий чорт із табакерки!

Нахаба зітхнув ще тяжче:

— Я ніколи не брешу, — невідомо навіщо повідомив він.

— Всі брешуть.

— Тільки не я. Тому і не можу заспокоїти вас, професор, і надати будь-яку пристойну версію. Ні, це не спец.операція, і не випробовування нової зброї. Це просто... — він покрутив пальцями в повітрі. — Одним словом, забудьте!

— А хлопець...

— Я вже казав, ви ніколи більше його не побачите!

Несподівано Вілену Макаровичу дуже закортіло повірити цьому невідомому нахабі.

— Ви обіцяєте?

— Так.

— Скажіть хоч, як вас звуть!

— Посередник.

— Це ім'я, чи прізвисько?

— А вам яка різниця?! — знову обурився той. — Ну ви й зануда, професор! Як вас тільки студенти терплять!

— Ніяк, — пробурмотів професор, розвертаючись, щоб йти геть. — Ніяк не терплять! Сподіваюсь, ви справді не брешете, Посереднику.

Але Посередник все ж таки збрехав.