Чотири кроки до початку (Шерлокіана)

ІІІ.16. Навкруги - одні маніяки

«А пацан не виглядає приголомшеним, — подумав Сашко, намагаючись не дивитися в бік парочки за сусіднім столиком. — Навряд чи він це передбачив, але хоч не розгубився. Справа набуває цікавого повороту!»

— Мабуть, мені час додому, — Віталіна піднялася з місця.

— Я тебе відвезу! — підхопився Кирило, із запізненням згадавши про роль галантного кавалера.

— Не треба. Піду сьогодні до дядька, бо завтра ранком потрібно бути в театрі.

— То хоч проводжу...

— Ні! — дівчина поклала на стіл купюру в двісті гривень. — Це моя доля за вечерю.

— Навіщо ти так! — докірливо спитав Холмогоров, миттєво зробивши нещасні та ображені очі.

Сашко — той гарно знав ціну цим очам, але Віталіна ж бачила це вперше, тому дещо засмутилася.

— Не ображайся! Ти дуже дивний хлопець, Кирило. Може, навіть, гарний...

— Може?

— Може! — не піддалася Віталіна. — Я ще не знаю. Сьогодні ти мене неабияк налякав.

«Ще б пак! Замість побачення влаштував дівчині допит!»

— Вибач мені, — потупився Кирило. — Я ще подзвоню тобі, добре?

— Може, — повторила дівчина і вийшла з кав'ярні.

Холмогоров спритно підсів до Сашка.

— Ти чув?!

— Звичайно ж чув! Тільки не зрозумів, навіщо ти просив дозволу їй подзвонити.

Кирило засмутився:

— Ну, я ж не такий гівнюк, щоб...

— Такий! — рішуче перервав його Сашко. — Ти отримав потрібну інформацію. Що ти ще хочеш від дівчини?!

Кирило винувато зітхнув:

— Вона ще може стати нам у нагоді. Я планую познайомитися з її дядечком не тільки, як колишній студент, а й як її хлопець.

— А казав, що не такий!

— Я збрехав! — ще більш винувато зітхнув Кирило.

— Звісно — збрехав! Але тут той випадок, коли я з тобою згоден! — Сашко махнув рукою, підкликаючи офіціанта. — Цю кралю не можна випускати з поля зору. Машину вона, ти бач, знала! Що за тобою три вечори стежила, визнала...

— Два.

— Що, вибач?

— Два вечора стежила.

— Не нуди! Хай два. Це теж немало!

— А хто вчора волав «дівчина не може бути вбивцею»?

— А я сказав, не нуди!

— Ти повинен був сказати дещо інше.

— Добре, ти був правий! — здався Сашко.

— Як завжди! — не вгамовувався Кирило.

— О! Це вже занадто! До речі, розрахуйся з офіціантом.

— Чому я?

— Бо ти сьогодні цілий вечір нудиш! — гарикнув Сашко, і Кирило, задоволено хмикнувши, поліз за гаманцем. Адже перемога все ж таки була на його боці.

— Слухай, генію! — сказав Сашко, поки вони чекали рахунок. — Я згодний, ти досить швидко розкрутив цю справу...

— Ще ні, — вставив Кирило.

— Майже, розкрутив, — погодився Сашко. — Але скажи-но мені, чи не впустив ти, випадково, одну важливу річ?

— Яку? — насторожився Кирило. — Що ти маєш на увазі?

— Мотив, бовдуре! Я маю на увазі мотив! Навіщо Віталіні або її дядьку професору, або ще комусь... Навіщо їм полювати на «бісову тачку» і вбивати її водіїв у такий обтяжливий спосіб?! Я, звісно, не детектив, як дехто тут, я лише його вірний і кмітливий помічник... — Холмогоров закотив очі з мученицьким виглядом. — І не треба робити таку мармизу! Так от, навіть я знаю, що завжди потрібно шукати мотив. Знайдеш мотив, знайдеш і вбивцю!

— Послухай, вірний, кмітливий і все таке! Ну який мотив може бути у маніяка?! — Кирило розвів руками. — А ми з самого початку знали, що полюємо на маніяка.

— Ну то й що! — не бажав здаватися Сашко. — Навіть у маніяка повинен бути якийсь мотив!

— Добре, я подумаю. Біда мені з тобою! Тільки й робиш, що маніакально зі мною сперечаєшся. Загалом, навкруги — самі маніяки! — гучно вимовив Кирило, так що офіціант, що як раз підійшов забрати гроші, відсахнувся від друзів з видимою пересторогою.