Чотири кроки до початку (Шерлокіана)

ІІІ.22. На старих дачах так багато щурів

— У вас з Віталіною... це серйозно? — запитав Вілен Макарович, коли Кирило вирулив на Набережну.

— Дуже серйозно! — запевнив той.

— Це добре! — професор посовався на сидінні, наче йому було незручно сидіти.

Невелику валізу, яку він відмовився покласти в багажник, він поставив на підлогу між ніг.

«Ти диви, він за племінницю побивається! — із злістю подумав Кирило. — А те, що відправив на той світ одного хлопця і майже відправив — іншого, то його не обходить! До речі! Він же не знає, що Ромчик живий! От зараз я його й порадую!»

— Гарна машина, так? — Кирило лагідно поплескав по рулю. — Вам подобається?

— Подобається. У неї такий незвичний... дизайн!

— В машинах це називається тюнінг.

— Дякую, буду знати, — професор знову посовався. — Давно вона у вас?

— Не дуже.

— Купили?

— Ні, взяв покататися у друга. Він захворів.

— Захворів?! — Вілен Макарович почав головою. — Який жаль! Мабуть, такий же молодий, як і ви...

— Та чого жаль, він же не помер! — реготнув Кирило. — Ромчик здоровий, як кінь, скоро одужає!

— Не помер?! — професор рвучко повернувся до Кирила, але швидко схаменувся і відвернувся до вікна.

— Ні, не помер, — з тиском повторив Холмогоров. — І не помре. Куди далі? Ми зараз з'їдемо з моста.

— Зверніть на дачі, — Вілен Макарович продовжив розсіяно вивчати пейзаж за вікном. — Далі я покажу.

— Гаразд.

Кирило не боявся. План професора навряд чи змінився з останнього вбивства. Він знову планує підкинути в машину талій, до речі, не завадило б з'ясувати, звідки він його взяв. І зробить це під час цієї поїздки. Потім, за планом, Кирило трішки покатається в машині з отрутою та й «двине коні» через декілька тижнів, а може й днів. Доза повинна бути не дуже великою, щоб професор сам не отруївся за ті півгодини, що вони їдуть разом в машині.

Але їх подорож, здається, добігає кінця, а з мотивом все ще нічого неясно. Як же його розкрутити на зізнання? На звістку, що Ромчик, його остання жертва, вижив, професор аж підскочив, але нічого так і не сказав. Як ще може його розговорити?

— Зупиніть тут, ми приїхали, — сказав Вілен Макарович.

Кирило слухняно зупинився навпроти невеликого дерев'яного будиночку. Вони давно вже заїхали на територію дачного кооперативу, який будувався, мабуть, ще в середині минулого сторіччя, і деякий час блукали його вузенькими вуличками.

— Дякую! — Вілен Макарович вийшов з машини, акуратно тримаючи валізу. Він помітно вагався. — Може ви...

— Можна я у вас води вип'ю? — практично одночасно з ним спитав Кирило.

— Взагалі-то, я хотів запропонувати вам чай, — чемно сказав професор.

— Був би дуже вдячний! — з полегшенням зітхнув Кирило.

Здається, виникла додаткова можливість для розмови.

Вони зайшли на стареньку літню веранду, і Вілен Макарович включив електрочайник. — Вибачте, але вікна ще заклеєні з зими і не відчиняються. Я перший раз тут в цьому сезоні. Привіз цінний вантаж! — він посміхнувся і продемонстрував валізу.

— А що там?

— Щуряча отрута.

— Щуряча?! — щиро здивувався Кирило. — Тобто, я хотів сказати, отрута?

— Після зими на старих дачах дуже багато щурів, — сказав професор. — І не тільки на дачах! — з несподіваною злістю закінчив він.

Кирило в цей момент був зайнятий тим, що балансував на старому табуреті, який небезпечно хитався під ним. Може тому він пропустив той момент, коли професор опинився за його спиною, а коли нарешті второпав, що спускати з отруйника очей не слід, отримав міцний удар по голові і відключився.