Чотири кроки до початку (Шерлокіана)

ІІІ.5. Труп

За півтора роки до описуваних подій

Він ніколи не забуде того дня. Бо неможливо забути диво, яке сталося на твоїх очах. Він волів би забути наслідки такого дива, але то було за межами його можливостей.

Він повертався з роботи, звичним маршрутом, через алею художників йшов до Андріївського Узвозу, щоб спуститися до Подолу, де він мешкав майже все своє життя.

Звук пострілу та тіло, що котилося схилом річардової гори, змусили його завмерти на місці, розкривши рота від подиву та страху.

«Труп, — майнуло в голові. — Як є — труп!»

Він не знався на трупах, але цей страшний політ... Ця лялька, що неприродно вигиналася і билася об землю... Живі так не падають. Живі так не перекидаються в повітрі. Це абсолютно точно був труп.

«Це — вбивство, — підказав внутрішній голос, — а ти його свідок. Тікай, йолоп!»

Але він закляк на місці, дивлячись, як моторошний політ сповільнюється, і ось вже тіло, розкинувши руки, заклякло в пожухлому минулорічному листі, дивлячись в небо сліпими очима.

Він задер голову, намагаючись роздивитися, що там відбувається на оглядовому майданчику біля замку Річарда. Через невеличкий паркан похмуро зазирали двоє кремезних хлопців, з якими йому одразу ж розхотілося зустрічатися поглядом.

Він знову опустив очі на тіло і здригнувся. Він вже десь бачив цього хлопця. Студент? Син далеких знайомих? Звичайно ж, студент! Нахаба з хімічного факультету, що вчився у нього роки зо два тому. Фактурний хлопець — високий на зріст, темні кучері, блакитні очі... Йому все життя трішки подобалися хлопці, і все життя він не бажав того визнавати. Може тому так ніколи й не оженився. Але цього хлопчину він запам'ятав не через його зовнішність, а за його нестерпний характер.

І ось нахаба зламаною лялькою лежить долілиць на схилі гори, безсило розкинувши руки. Догрався, паршивець! Він і сам не зрозумів, звідки на нього нахлинула така зловтіха. Цей хлопець не зробив йому нічого поганого. Так, він пам'ятав його, як зухвальця, що плювати хотів на його регалії професора, але ж, відверто кажучи, цього замало, щоб радіти його смерті.

Невідомо звідки насунувся щільний сірий туман, що миттєво накрив все навкруги — і гору і вулицю, і Поділ. А коли туман розвіявся, так само швидко, як і зібрався, ніякого тіла на схилі вже не було. Воно зникло, нібито все, що він тільки що бачив, йому примарилося.

Він зняв окуляри і ретельно протер їх, ніби не вірячи своїм очам. А потім переліз через огорожу і почав обережно спускатися схилом. Він був впертим, і не любив, коли його дурили.

А тут його точно дурили, і він волів знати, хто саме і чому.