Чотири кроки до початку (Шерлокіана)

ІІ.10. Горе злодії

Пограбування на вокзалі. 

Пораду пані Хани Кирило взяв до уваги, але відклав на майбутнє. А зараз саме час було йти на власне пограбування.

Поки він говорив з домогосподаркою, Сашко повинен був вже зорієнтуватися на місцевості і тепер із нетерпінням чекає на свою жертву, як і було домовлено, на вокзалі.

Холмогоров знов поліз у шафу, критичним оком накинув на стрункі ряди одежі, покликав на допомогу пам'ять, і нарешті вдягнувся в білу сорочку, чорні штани та темно-синій піджак. На шию, повагавшись, замість краватки пов'язав синю хустку.

— Вільний художник, — скептично прокоментував він своє відображення у дзеркалі. У кишеню штанів засунув револьвер, взяв до рук портфеля і швидко збіг сходами.

— Ви у кондитерську Семадені? — гукнула йому пані Хані.

— Ще не знаю, — як завжди чесно відповів Кирило.

Врешті решт, після вокзалу він дійсно міг забігти і до Семадені.

Вже знайомою дорогою через Бібіківський бульвар, Кирило швидко достався до цілі, зайшов всередину великого приміщення вокзалу і зупинився, вагаючись, що ж робити далі.

Сашка він помітив трохи згодом. Квола постать, що притулилась до стіни біля прилавку з газетами, низько насунула кепку на лоба та лузгала насіння. Мазурик якийсь, а не його рішучий і підтягнутий товариш — у минулому військовий лікар.

«А ти ще й артист!», — Кирило неспішно підійшов по газету.

— Цигарки не знайдеться, — хрипким голосом спитали його над вухом.

— Не палю, — відрізав Кирило, обертаючись.

Сашко стояв просто перед ним, ліниво хитаючись з п'ятки на носок і тримаючи руки в кишенях. Обличчя його було розслабленим і якимось дурнуватим.

Декілька секунд хлопці пильно дивилися один одному в очі. За спиною Сашка в десятку кроків Кирило помітив двох мутних типів, що, здавалося б, зовсім не звертали уваги на сцену біля газет, але насправді — уважно стежили за нею.

— Вибачте, паничу, — неохоче процідив Сашко, відступаючи на крок.

— Прошу, — Кирило знову повернувся до нього спиною, уважно вивчаючи пресу.

«Давай же! Дій!»

Злодій, чесно кажучи, з Сашка був так собі. Кирило вперто робив вигляд, що нічого не відчуває, хоча тільки мертвий не відчув би, коли б йому так лізли в задню кишеню штанів, куди Кирило заздалегідь поклав гаманець.

— Припини лапати мене за дупу! — нарешті не витримав він, намагаючись говорити пошепки.

— Навіщо ж ти так глибоко його туди запхав?! — просопів Сашко.

— Бо інакше він вивалювався!

— А навіщо ж такі тісні штани натягнув, дурко?!

— Які були, такі і натягнув! Давай скоріше вже!

— Та я ж намагаюся!

Раптом майже над вухом пролунав басовитий рев:

— Що це ти робиш, паскуднику?!

Сашко відсахнувся від Кирила, але було запізно — його за руку міцно тримав городовий.

— А ви що, паничу, рота роззявили та газетки роздивляєтеся? — гримнув він на Холмогорова. — Чи не відчуваєте, що вас грабують просто серед білого дня?

Кирило з сумом подивився у бік типів, що миттєво випарувалися, і роздратовано огризнувся:

— Не твоя справа, копе!

Сашко закотив очі, городовий вирячився на нахабного панича.

— Як ти назвав мене, синку?

Незважаючи на лютий погляд Вартового, Кирила понесло далі:

— Я назвав тебе копом, тобто фараоном. Не знаєш таких слів? То може підеш повчишся, перш ніж повчати інших?

— І-ді-от! — тихо, майже по складах, вимовив Сашко.

— Що ж, паничу, ти добазікався, — перервав слововиверження детектива городовий. — У відділок. Обидва. Там розберемося, — і вільною рукою вхопив Холмогорова за лікоть.