Чотири кроки до початку (Шерлокіана)

ІІ.6. Небалакучий кочегар

Перевдягнувшись в одяг початку сторіччя, який дуже доречно знайшовся в їх шафах, і на диво підійшов кожному з хлопців, Кирило і Сашко пішки рушили до центрального вокзалу, який був розташований порівняно недалеко від дохідного дому булочника Септера. Порівняно, звичайно, із відстанями віку двадцять першого. В цьому часі для подолання кількох кварталів поважним панам пристало б винайняти візника.

В шухляді у вітальні Кирило знайшов чималу купу грошей, з якої, не вагаючись, витяг декілька купюр.

— То що там за свідок? — спитав Сашко, коли вони вийшли на Бібіківський бульвар і попрямували до вокзалу. — Що було в тих паперах Лесицького?

— Кочегар того самого потягу, дехто Іван Тимофіїв, як виявляється, бачив підозрілого молодика, який вийшов з вагону під час зупинки тут, в Києві, — Кирило швидко та впевнено крокував вулицею. — Бачив його і начальник потягу.

— Нічого собі! — присвиснув Сашко. — І при цьому поліція його не затримала?

— І при цьому він як крізь землю провалився. Якщо, звичайно, його взагалі хтось шукав, а не так, як це зазвичай роблять незграби з будь-якої поліції, — презирливо фиркнув Кирило.

— Легше, генію, — миттю осадив його Сашко. — З представником поліції ти познайомився лише сьогодні.

— Облиш, — відмахнувся Холмогоров. — Якби місцева поліція справлялася із своєю роботою, нас би тут не було.

«Нас би тут не було, якщо б ти сліпо не довірився тому пройдисвіту, Посереднику, у своїй жадобі до небезпечних пригод», — сердито подумав Сашко.

У приміщенні вокзалу вони попрямували до кімнати адміністрації. Точніше, Кирило попрямував, впевнено розмахуючи візиткою Лесицього, яку той залишив на їх столі.

— Мені треба поговорити з Іваном Тимофіївим, — без передмови почав він, тицяючи візитку сищика черговому по вокзалу. — Де я можу його знайти?

— На другому пероні, пан Лесицький, — відповів черговий, уважно вивчивши візитку. — Його потяг через півгодини відправляється до Москви. Він щось накоїв?

— Ще не знаю, — процідив Кирило і вийшов з кімнати, лишивши чергового в деякому непорозумінні.

— О! Ти вправно вдаєш з себе сищика, використовуючи його візитку, — прокоментував Сашко, поспішаючи слідом. — Книжковий Холмс нервово палить у кутку.

— Він сам так подумав, а я тут ні до чого, — почав виправдовуватися Кирило. — Я лише хотів послатися на того Лесицького, але якщо вже так вийшло...

— То ти і скористався! Авжеж, я все зрозумів.

— Не треба тут зображати мою совість! — обурився Холмогоров. — Ходімо швидше, бо той Тимофіїв поїде.

На другому пероні біля паровозу вони побачили засмаглого хлопця з чорними від вугілля руками.

— Он твій фігурант, — Сашко вказав детективу на хлопця.

— Іване! — окликнув його той. — Почекайте, маю до вас розмову.

— Ви хто? — підозріло спитав хлопець.

— Кирило Холмогоров, приватний детектив, — цього разу Кирило не став видавати себе за Лесицького, бо ж напевне, той вже говорив з хлопцем, та був йому знайомий.

— Якщо ви щодо крадіжки, то мене вже допитували у відділку.

— Це добре, але все ж таки, прошу приділити мені кілька хвилин.

— Гаразд, — трохи повагавшись, відповів Тимофіїв. — Давайте скоріше, бо потяг відправляється через півгодини.

— Добре, — поблажливо погодився Кирило. — Розкажи нам, Іване, чому ти не сказав у відділку, що парубок, якого ти зустрів на пероні три дні тому під час зупинки потяга, і який мав валізу, що була зовсім не схожа на його багаж, був твоїм знайомим?

Тимофіїв закляк з відкритим ротом. Сашко теж витріщився на друга, не розуміючи, звідки той взяв інформацію.

— З чого ви це взяли, пане Холмогоров?

— Неважливо, з чого я це взяв. А важливо те, що коли я поділюся цим спостереженням з Лесицьким, ти потрапиш за грати, як співучасник пограбування. І це буде справедливо.

Тимофіїв похнюпився. Кирило нависав над ним довжелезною Немезидою.

— Власне, я зустрів свого шкільного товариша, Володьку Уласика. Він сказав мені, що їде в Миколаїв, на призов, що він записався до армії. І у нього в руках дійсно була валіза. Це все.

— І тебе зовсім не засмутило, що той Уласик — волоцюга і шибеник, який в житті нічого не робив? І що така валіза навряд чи могла належати йому?

— Я... я не подумав про це, — ще більше похнюпився Тимофіїв.

— О ні! Ти як раз подумав, — з цими словами Кирило рвучко розвернувся і пішов геть.

— Ще поговоримо, — загрозливо кинув кочегару Сашко і поспішив за другом.