Доля погралася мною.

Моя трудяга.

Міран сидить в офісі і згадує слова Лейли про долю... тут йому телефонує мама.
-Так. Привіт.
-Сину, ти забув про нас?
-Чому ти так вирішила?
-Не дзвониш, не приїжаєш. Щось сталося?
-Ні. Нічого не сталося. Я просто.. маю багато роботи.
-А на нас часу немає.
-На кого це "нас"?.. На ту.. дівку?!
-Не кажи так. Вона твоя сестра.
-Мамо, не кажи дурниць.
-Ти в нас не був вже три місяці. Як ця Ханде тобі збрехала, ти геть здурів із цією роботою.
-Все добре, минуло вже пів року, я все забув і моє серце готово до нового кохання.
-Тобто... ти забув нас, бо всю увагу приділяєш дівчині, яку мама не знає?! Я хочу швидко з нею познайомитися.
-Та нікого в мене немає. Я просто так сказав.
-Не можеш ти брехати. Особливо матері. Сьогодні ввечері я вас чекаю.
-Та немає в мене нікого, кого я тобі приведу? А ось після роботи я до тебе заїду.
-Ну добре, чекаю.
-Угу. -він поклав слухавку і продовжив працювати.
Ввечері зателефонував матері знову.
-Привіт.
-Ти вже їдеш?
-Ні, пробач. В мене багато роботи, мабуть до пізна тут буду. Давай я завтра приїду.
-Ну добре..
-Не ображайся. Бувай. -він поклав слухавку. Вони з Фиратом працювали до сьомої вечора. Після Міран сів і поїхав додому.
В цей час Реййан працювала, виконувала своє завдання. В перервах думала про Мірана. Вже пів року вона живе у нього. Вже пів року вчиться... і начебто все це пролетіло як один день.. як так?
Раптом в двері задзвонили. Вона подумала, що це Міран і відкрила. А там був зовсім не Міран. Там стояла літня жінка з пакетами. Вона точно здивувалася побачивши тут дівчину.
-Доброго вечора. -привіталася жінка.
-Ем.. доброго. Вам кого?
-Міран Асланбей мені треба.
-Так, він тут проживає. Заходьте. -жінка зайшла і не закінчувала оцінювати дівчину поглядом.
-Я Реййан. Приємно познайомитися. -вона протягнула руку. Жінка відповіла взаємно.
-І мені. Пані Дільшах.
-Проходьте. Міран на роботі, а я вам поки що чаю зроблю.
-Дякую. -вона присіла.
-А скільки вам років?
-Що ви! Звертайтесь до мене на "ти".
-Гаразд.
-Мені майже двадцять три. Ну тобто скоро буде двадцять три.
-Молода, вродлива. А Мірану двадцять шість, тобто ви навчаєтеся ще?
-Так.
-І що ж ви закінчуєте?
-Не зовсім закінчую.. там довга історія. Я тільки на першому курсі. Вчусь на архітектора.
-Як це на першому?  -стало цікаво жінці.
-Треба було багато грошей заплатити, а я весь час збирала гроші.
-Угу. Молодець. -Реййан налила чай. 
-Проте, там не зовсім так... я..
-Пробач, переб'ю тебе. Я ж принесла їжу. -жінка дістала із пакетів ще гарячу їжу.
-Накривай на стіл.
-Ем.. добре. Зараз. -Реййан забрала ноут з зошитами і почала накривати.
-Мм, ви самі приготували?
-так.
-Запах чудовий!
-Дякую. А звідки ти?
-З Месопотамії. -в цей час до квартири зайшов хтось. Напевне це був Міран.
-Хвилинку. -Реййан пішла в коридор.
-Нарешті! Де тебе носить?
-Засумувала? Я теж.
-Міран. -він засміявся. -Тут якась жінка прийшла.
-Яка? -не зрозумів Міран.
-Я не запитала. Вона сказала, що до тебе.
-Тобто ти пускаєш всіх, хто мене знає. А якщо це моя вбивця?!
-Міран, що за жарти?!
-Не хвилюйся. Це мабуть моя мама.
-Мама?!
-Уявляєш, в мене є мама. Тільки вона чи хтось ще є?
-Тільки вона.
-Ну і без тієї, і то добре. Мамо? -він зайшов на кухню.
-Сину. -вона обійняла його.
-Що ти тут робиш? Я ж сказав, що завтра приїду.
-А потім ще завтра, а потім через місяць! Так тебе не дочекаєшся.
-Ясно. І хжу принесла.
-Звісно.
-Реййан, ти продовжуй. Ми зараз прийдемо. -вони вийшли в коридор.
-Це не те, що ти подумала.
-Це не твоя дівчина?
-Вона не моя дівчина.
-Дружина?
-Ні.
-Мати твоїх дітей?!
-Мамо, зупинись. Вона... оф, довга історія.
-Кажи.
-Ми познайомилися в Месопотамії. Ми здружилися, і все.
-Друзі?
-Так. Ми Друзі.
-Тоді чому вона в тебе живе?
-Я їй допомагаю. Оплатив її навчання, потім їй не було де жити і я її запросив до себе.
-Твоє добро вилазить тобі боком!
-Чому?
-А якщо це не така гарні дівчина, може вона шахрайка.
-Повір, ні. Можна сказати, я тут її тримаю силою.
-Силою? Чому?
-Бо.. -він прошепотів мамі на вухо. -Я її кохаю. проте вона про це поки що не знатиме. Угу?
-Зрозуміла. Ну моя оцінка, 10 із 10. Вихована, толерантна, вміє веселитися, розумна.
-Дякую за оцінку. Йдемо до столу?
-Йдемо.
В цей час вийшла Реййан.
-Міран , ми можемо поговорити?
-Я піду. -Дільшах пішла.
-Що?
-Про що ви з нею говорили?
-Нічого важливого. А що?
-Просто. Міг сказати, як вона виглядає, а то я поводила себе немов... якась дурепа.
-Ні, навпаки. 
-Добре, ходімо.
-Стій. -він поставив руку на стіну, не даючи їй пройти. І зробив такий вигляд, ніби хоче сказати, щось серйозне.
-Реййан, ти... не показуй своє кохання до мене, бо я сказав, що ми просто друзі. -він посміхнувся і зайшов.
-Дуже смішно.
Вони сіли за стіл. повечеряли і Дільшах залишилася у них.
-Як тобі моя мама? -Міран зайшов  кімнату Реййан.
-Вийди, мало що вона подумає.
-Нічого вона не подумає. Я в тебе дещо запитав.
-Ну приємна, гарна жінка. 
-Так. Не скажеш, що їй п'ятдесят.
-Не скажу. Молодо виглядає.
-Ну і все. Надобраніч.
-Угу. -він хотів вийти, та помітив, що вона не збирається лягати спати.
-А що ти робиш? -він підійшов до неї.
-Вчуся. А що?
-Ти дивилася на годинник?
-Що я там не бачила?! А ось тут, роботи багато.
-Допомогти?
-Ні. Це важлива тема, я повинна її сама зрозуміти. Зараз напише два конспекта, прочитаю три параграфа, і ще напишу свої враження і лягаю. -міран посміхнувся і поцілував її у вісок. Реййан напряглась.
-Моя трудяга. 
-Це комплімент чи докір?
-Скоріш комплімент.
-Тоді дякую. Йди і не заважай. 
-Надобраніч.
-І тобі.
Він вийшов. Вона раптом згадала, як він притулився до неї (тоді коли прийшов після клубу), як вкусив за вухо. Її аж кинула в жар. Навіщо вона це згадує?...