Доля погралася мною.

Іронія життя.

Міран прокинувся дуже рано, близько п'ятої години. Вставши з ліжка в його очах все поплило. Він до цього вже звик. Потім вийшов із кімнати. Вийшов на кухню, і там його чекала Зейнеп.
-Доброго ранку!
-Добрий. -засмучено промовив Міран.
-Знову погано?
-Так.
-Я тобі зараз відвару заварю.
-Дякую. -він посміхнувся, весь час тримався за голову.
-Що снилося?
-Якесь поле, квіти, сонце яскраве... нічого особливого.
-Міран, я хочу тобі сказати.. -до кухні зайшов якісь чоловік.
-Завадив вам? Пробачте. -із сарказмом промовив хлопець.
-Чого прийшов?!- запитала вона у нього.
-Води попити, поїсти. Можна?
-Можна! -на столі стояла тарілка, він взяв її і наклав собі поїсти, те, що було в каструлі.
-Дякую. А мамі обіцяла піклуватися про мене. А тепер піклуєшся про іншого.
-Йди вже!
-Ох, сестро... -він вийшов.
-Бісить мене!
-Не треба так. Він тебе любить. Ви ж брат і сестра, не повинні сваритися.
-Ти правий. -вона зробила йому відвар.
-Пий.
-Не можу, гірке.
-А як ти хотів лікуватися?! Не поводь себе, як дитина! Пий!
-П'ю. -він зробив декілька ковтків.
-Молодець. Тепер поїж. -вона наклала йому і поставила.
-Ти піклуєшся як мама.
-Або як жінка. -привела приклад Зейнеп.
-Так. -погодився він. Вони почали снідати.
-Які плани?
-Хочу сьогодні погуляти по лісу.
-Чудова ідея! Можна з тобою?
-Не можна, треба! -вони засміялися.
-Який ти смішний!
-В тебе вчуся. -вони посміхалися.
-А як з пам'ятю?
-Гірше. Нічого не згадую зовсім. Хоч би згадати, когось і де я живу.
-Не кажи! Ти за три місяці став на ноги, згадав своє ім'я, свій вік, це вже великі результати!
-Так, за три місяці стати на ноги, це диво. Але не пам'ятати себе, це... боляче і страшно.
-Я розумію тебе. Ти обов'язково все згадаєш, потерпи!
-Сподіваюся.
Після сніданку вони пішли гуляти по лісу.
-А ти знаєш, які я збираю трави, для твого лікування?
-Ні, розкажи!
-Збираємо подорожник, лаванду, звіробій та полин. Це допомагає при кровотечі, головного болю та і взагалі покращує здоров'я.
-А м'ята?
-Теж корисна. Але краще з неї робити чай.
-Згоден.  Чай з м'яти, це щось! Зейнеп, звідки ти це все знаєш?
-В мене бабуся займалася цим, а потім мама. І ось я займаюся.
-Ти вчила це?
-Воно і само приходить. Взагалі будь яка рослина корисна.
-А, щоб приворожити, яку треба траву?
-А кого ти збираєшся приворожити? -вона підійшла до нього з посмішкою.
-Просто запитую.
-Наші дівчата на Івана Купала роблять приворотне зілля, в яке входить :меліса, волошка та аїр.  Проговорюють особливі слова, і готово! Він п'є і назавжди твій.
-Це антинаучно.
-Проте працює.
-Справді? І це щасливі щлюби?
-Так, він не п'є, вішатися не збирався. Діти є.
-Наприклад?
-Мої батьки. -вона посміхнулася і пішла по стежинці вперед. Міран здивувався. Наздогнав її.
-Ніколи б не подумав.
-Угу. 
-А, що ще є цікавого?
-А ти запитуй.
-Ну наприклад, в цій річці. -він вказав на річку, яку була видно через дерева. -Там якісь тварини водяться?
-Не знаю. Але ходить легенда, що в ній є душі двох закоханих, яким не давали бути разом. Вона одного разу вирішила отруїти їх, налила отруту в молоко, випила її, потім дала йому, сказавши про це йому, він не злякався, навпаки. Вони зістрибнули в річку і не вспливли. Їх стали шукати, та немає. -раптом у мірана у вухах почувся дзвін. Через хвилину минув.
-Що з тобою?
-Та нічого. Буває такий голосний шум, але це проходить.
-Як ти зараз?
-Все добре. Але мені здалося, що я чув цю легенду.
-Звісно чув, ця легенда відома на всю нашу країну. Хоча розкажуть її тобі тільки сельчани.
-Месо.. -промовив Міран.
-Що?
-Нічого. Щось прийшло в голову і відразу забулося. Не зважай.
-Гаразд, повертаємося, чи ходімо далі?
-Далі.
Вони йшли, йшли і дійшли до хатини.
-А тут за легендою жила відьма, потім раптом в селі почали корови давати кров, а не молоко. І її спалили, хоча вона клялася, що це не вона. -раптом вона зупинилася і підійшла до Мірана, дивлячись в його очі, запитала.
-Не боїшся, тут проходити?
-Ти ж не боїшся.
-Ходять чутки, що проходячи тут чоловік не виживає. Її дух забирає його назавжди!
-Це чутки... -раптом почувся моторошний звук. Зейнеп пішла далі, Міран за нею. Пройшовши, Міран видихнув. Зейнеп засміялася.
-Злякався?
-А ти не злякалася б?
-Мабуть так. Живий же, не бійся!
-Все, ходімо додому.
-Давай, повернемося чи підемо іншою стежкою.
-Іншою, звісно! -вона засміялася.
Прийшовши, Міран почав косити сіно, а Зейнеп пішла доїти корову. До Зейнеп підійшов її брат.
-І довго він у нас буде?
-Орхане, чого ти хочеш?
-Щоб він пішов з моєї хати!
-Та чим він тобі так не вгодив?!
-Та тим, що живе на всьому готовому, та ще й і тобі мрійї з піску будує.
-Нічого ні не будує! Ти пам'ятаєш, яким ти його знайшов, якби ти ще секунду подумав, він би підірвався в цій машині разом з нею! Лікар сказав, що йому треба все згадати, куди він піде, якщо навіть не пам'ятає свого міста?!
-Мені все одно. Заявимо в поліцію, Міран, може такого шукають.
-Ти знаєш, скільки Міранів в цій країні?
-Фоторобота зробимо, нехай шукають рідних!
-Чим же він тобі так не сподобався?! Та все одно! Він тут житиме, доки не згадає свою сім'ю!
-Так? Скажи чесно, ти закохалася?!
-Навіть якщо так, тобі що?!
-Я так і думав. Ну звісно такий красень! Слухай мене уважно, як брата слухай! Забудь про своє кохання! Немає його! Тебе він точно не покохає, повір мені!
-Угу, обов'язково дослухаюся твоєї поради! -вона пішла. Він розлютився.
Вночі Мірану приснився дивний сон.
Він йде по дорозі, бачить назву села "Месопотамія", йде, йде, чує легенду про двох закоханих людей, ніби хтось йде поруч і розповідає йому, але це був голос не Зейнеп, інший. Коли він обернувся, щоб побачити хто йому це кажи, він бачив силует молодої дівчини, тільки обличчя, ніби... розмите, ніби сонце світить їй обличчя, і не можливо його побачити. Раптом він кудись провалюється, вона хоче допомогти, але він вже падає, і жахливий крик, чи то дитини, чи то дівчини. 
Він прокидається в холодному поту. Тяжко дихає, приходить в себе. Починає думати, що це може означати. Раптом його голова почала страшено боліти, ніби по ній стукають три молоти, а всередині взриваються бомби. МІран випив відвару, і голова за дві хвилини минула. Він ліг і не міг заснути. Чи боявся?.. після такого сну, далі тяжко заснути. Але він все ж таки зміг, зрозумівши, що цей сон це його згадка, тільки він нічого не зрозумів, крім того, що все це якась іронія життя, як так можна забути себе. своє життя, рідних, коханих, а може навіть і дітей... як так можна? Це ніби сон, від якого не можливо прокинутися.