Доля погралася мною.

Я не Реййан!

Міран зайшов до кімнати з пакетом в руках, в той час, як вона одягалася. Міран встиг помітити тільки оголене плече. Вона розвернулася і закричала.
-Міран! І довго ти тут?
-На жаль, ні. Ось, приніс тобі одяг.
-Мені цього достатньо.
-Ну ти ж не будеш ходити тільки в двох сукнях! Тримай! -він подав їй пакет, вона взяла його і шпурнула в куток. Міран цокнув. 
-Їсти будеш?
-Ні! Дай мені спокій! -вона присіла в крісло.
-Ти збираєшся тут вічність сидіти? Ходімо, погуляємо! 
-Дякую вам велике! Не хочу!!!
-Ця, Реййан. Я знав, що ти вперта, але ж... Реййан.. -заскулив він.
-Мені треба на свіже повітря! -вона встала і пройшла крізь нього.
-Ага, це значить "так". -і вийшов за нею.
Вони гуляли по саду, який знаходився за домом, це місце не так можна назвати садом, як просто ділянка з деревами.
-І скільки ще я тут буду?!
-Довго.
-Що означає, довго?!
-Ти тут вже п'ять днів, і досі нічого не згадуєш, тому довго.
-А якщо мені немає чого згадувати?
-Не починай. Краще давай, я розповім щось із нашої історії. Повір, тобі є що послухати!
-Угу, давай! Казки я люблю!
-Не любиш... я знаю!
-Кажи вже!
-Ну, наприклад... як ти грала на піаніно, як я тебе вчив грати, або.. як ми гуляли по Стамбулу.
-Ти говориш, справді, як про правду!
-А ти досі не віриш?
-Чому, в це можна повірити, але... це все, було не зі мною!
-Та, що є таке! Реййан...
-Я не реййан! -крикнула дівчина і побігла. Міран видихнув. 
Ввечері міран зайшов до реййан.
-Вечеряти йдеш?!
-Ні!
-Треба їсти, ходімо!
-Не піду!
-так?
-так!
-Гаразд! -він ліг поруч.
-Міран.. -вона хотіла втекти, та він притулив її до себе і занурив свій ніс, в її шию.
-Пусти!
-Я багато прошу? Просто вдихнути ваш запах? 
-Багато! Особливо для одруженої жінки!
-Пані Рейхан...
-Ну добре, вдихай, що хочеш! -вона спокійно лягла. Він проводив своїм носом по шиї, волосах, плечі. І всередині Реййан чомусь почали літати метелики. Вона закрила очі. Він взяв її руку, і поцілував. Реййан уе почало подобатися. Він ніжно поцілував її плече. І після того, вона вскочила, сіла на ліжко.
-Міран! Знайди собі жінку іншу, і цілуй її!
-Не можу. Тебе хочу! Пані Реййан хочу!
-А я пані Рейхан! Все! Йди!
-Не хочу. Але... -він почав вертіти головою. -Мені чомусь ця подушка... не зручна. -Тільки він хотів її поправити, як Реййан накинулася на нього.
-Стій! Йди до себе вже!
-Що там? Реййан?
-Нічого! Йди! -міран взяв подушку, відкинув з неї руки Реййан і всередині знайшов пакет. А всередині були білі пігулки. МІран не зрозумів.
-Що це?!
-Ем...